Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Але ця тиша нікого не обманює. Якщо вулиці так не­звично безлюдні, то готується щось надзвичайне й разюче. Революція не спить. У секціях, у клубах, у домівках радяться вожді, з округу в округ підозріло безгучно перебігають посланці з наказами; ховаючись від чужого ока, генеральний штаб повстання — Дантон, Робесп’єр і жирондисти — готує до нападу незаконну армію — паризький люд.

Але й у замку ніхто не спить, повстання очікують уже кілька днів. Адже знають: недаремно в Париж прибули марсельці, останні вістки вже доносять, що наступ відбудеться завтра. Душної й гарячої літньої ночі вікна відчинені навстіж, королева й пані Єлизавета дослухаються. Але ще нічого не чути. Тишею і спокоєм віє від закритого Тюїльрійського парку, лише на подвір’ї походжає варта, часом брязне шабля, десь тупне кінь: адже в замку отаборилося більш ніж дві тисячі солдатів, у галереях повно офіцерів і озброєних дворян.

Нарешті за чверть до першої — всі метнулись до вікон — у далекому передмісті забамкав дзвін, ось уже другий, третій, четвертий. І ген-ген задріботів барабан. Так, безперечно, ладяться до бунту. Ще кілька годин — і з’ясується, чиє зверху. Дослухаючись, чи не дужчають грізні ознаки, схвильована королева все підбігає до вікон. Цієї ночі забули про сон. Нарешті о четвертій годині ранку на безхмарнім небі зійшло криваво-червоне сонце. Так, день буде гарячий.

У замку підготувалися до всього. В останню мить надійшов найнадійніший королівський полк, 900 швейцарців — суворі, непохитні люди, звиклі до залізної дисципліни і незламно вірні обов’язку. Крім того, від шо­стої вечора Тюїльрі охороняють шістнадцять добірних батальйонів Національної гвардії і кінноти, підйомні мо­сти не піднімали, чати потроїли, десяток гармат тупими грізними жерлами загородили вхід. А ще й сповістили дві тисячі дворян, до півночі не замикали брами — але марно, прийшла тільки купка чоловік із півтораста, здебільшого літні й сиві аристократи. За дисципліну дбає Мандат, сміливий, рішучий і завзятий офіцер, котрий не поступиться перед жодною погрозою. Та революціонери також знають про це, о четвертій годині ранку його раптом покликали до муніципалітету. Король безглуздо дозволив йому йти, а Мандат, знаючи, що йому загрожує і що його чекає, відповів на запрошення. Його прийняла нова революційна Комуна, яка самовільно посіла будинок муніципалітету, суд був короткий: підступно забили й через дві години труп із проваленою головою плавав у Сені. Відібрали вождя оборони, рішуче серце, завзяту руку.

Бо з короля вождь ніякий. Не знаючи, що робити, прибитий чоловік у фіалковому сюртуці, у прим’ятій від сну перуці човгає з кімнати в кімнату, позираючи пустими змертвілими очима, й чекає, все чекає. Ще вчора ухвалили боронити Тюїльрі до останньої краплі крові і сміливо й завзято перетворили його на фортецю, на військовий табір. Але вже нині — ще й ворог не показався — почали вже знов утрачати певність, і непевністю тхнуло від Людовіка XVI. Завжди, коли треба вирішувати, цей, сам по собі небоязливий чоловік, котрого гнітила будь-яка відповідальність, робився мов недужий — як можна чекати хоробрості від солдатів, коли вони бачать, як тремтить їхній вождь? Швейцарський полк, де безмовна покора офіцерам, не подається, зате в Національній гвардії відтоді, як усі досхочу наслухались питань «Будемо воювати? Не будем воювати?», з’являються підозрілі ознаки.

Королеві вже майже несила приховати лють на свого недолугого чоловіка. Марія Антуанетта прагне, щоб на щось таки зважились, її виснажені нерви вже не видержують ненастанної напруги, а гордість уже не може терпіти безконечної наруги й потреби принизливо зіщулюватись. За два роки вона досхочу пересвідчилась, що поступливість і податливість не пом’якшують вимог революції, а лише додають їй певності. А тепер королівство вже стоїть на останньому, найнижчому щаблі, далі вже тільки прірва, ще крок і пропало все, навіть честь. Тремтячи від ураженої гордості, вона б найрадніше сама спустилася до наляканих гвардійців, аби надихнути їх своєю рішучістю й нагадати їм про обов’язок. Може, в цю мить їй мимоволі пригадалося, як її мати в найтяжчій скруті з принцем на руках вийшла до такої ж нерішучої угорської шляхти і вже самим цим учинком здобула її палку прихильність. Проте вона знає, що в такі хвилини жінка не може заступити чоловіка, королева — короля. Тож намовила Людовіка XVI, щоб він перед боєм востаннє обійшов захисників і словом підняв їхній дух.

Думка була слушна: інстинкт у Марії Антуанетти не помилявся ніколи. Кілька вогненних слів, які, приміром, у небезпечну мить завжди знаходитиме у своєму серці Наполеон, обітниця короля померти разом зі своїми солдатами, владний, сміливий жест — і ці ще хисткі батальйони звелися б залізним муром. Та натомість широкими сходами, з капелюхом під пахвою, заточуючись, опустився неповороткий, підсліпий і незграбний чоловік, який нітрохи не скидавсь на вояка, і промимрив кілька безладних, нездалих слів: «Кажуть, вони йдуть... Я за те, що й усі добрі громадяни... Правда, ми сміливо повоюєм?..»

Замість зменшити загальну нерішучість ця розгубленість і непевний голос тільки збільшили її. Національні гвардійці зневажливо дивились на цього недолугого, що нетвердою ходою підходив до їхніх лав; замість сподіваного «Хай живе король!» зустріли його мовчанням, потім залунало двозначне гасло «Хай живе Нація!», а коли король зважився підійти аж до огорожі, де вояцтво вже браталось із народом, він почув бунтівничі вигуки: «Геть Вето! Геть гладкого кабана!» Налякані прихильники й міністри оточили монарха й завели його знову до палацу. «Боже мій, глузують із короля!» — вирвалось на другому поверсі в морського міністра, а Марія Антуанетта, що зачервонілими, роз’ятреними від сліз і безсоння очима дивилась на те жалюгідне видовисько, гірко відвернулася. «Все пропало, — знічено сказала вона своїй камеристці. — Король не виказав ніякої сили, й ці оглядини дали більше зла, ніж добра». Боротьба скінчилася, навіть не почавшись.

Того ранку, коли мала відбутися остання, вирішальна битва монархії з республікою, в натовпі перед Тюїльрі стояв молодий лейтенант, безпосадний офіцер із Корсики, Наполеон Бонапарт, котрий кожного, хто сказав би йому, що колись він посяде цей замок як наступник Людовіка XVI, прозвав би дурнем. Діла в нього не було ніякого, тож своїм непомильним вояцьким зором він почав зважувати можливості нападу й оборони. Кілька гарматних пострілів, рішуча атака — і цю потолоч (так згодом на острові Св. Гелени він зневажливо називав війська передмість) змело б, мов залізним віником. Якби король мав біля себе цього малого лейтенанта артилерії, він би впокорив увесь Париж. Але ніхто в тому замкові не мав залізного серця і меткого ока малого лейтенанта. «Не нападати, бути