Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

вжито лише раз, коли наймолодший збирач кісток «позирав на темний притулок [sanctuary] нічної прерії». Тобто ніч у цьому художньому світі є єдиним «рятівним» простором для тих, кому потрібні захист і сховок. Бог тут ніколи не рятує своїх вірян, церква не захищає від насильства, а братів-покутників з їхнім альтернативним Христом по-звірячому вбивають. Між іншим, Рассел Гілльє[277] зауважує те, що в загоні Ґлентона у кількох осіб в прізвищах «сховані» тварини — Баткет (Bathcat), Дідощур (Grannyrat), Тоудвайн (Toadvine), — що вочевидь має підкреслити їхню нелюдську, звірину, природну суть.

Дві важливі релігійні особи в «Кривавому меридіані», теж доволі символічні, постають як своєрідні атавізми. На початку роману суддя обмовляє преподобного Ґріна, змушуючи того втікати (Ґрін перед тим пророчо називає суддю «дияволом»). Другий герой — це Тобін, якого часто називають «колишнім священником», хоча потім з’ясовується, що він був «лише послушником у монастирі». Тобто це несправжній священнослужитель, який ще й не гребує зрізанням скальпів, однак навіть він часто говорить про сатанинську сутність Голдена. Тобін доєднується до війни, бо, згідно з ніцшеанськими поглядами, вона потрібна церкві, щоб послабити лжепророків і псевдобогів, зокрема науку.

Саме суддя є носієм наукового знання, тоді як малюк — залишків християнського милосердя[278], часом амбівалентного і запізнілого. Згідно з Ніцше, перший — господар, а другий — раб. Знаково, що суддя постійно щось записує в книжку («гросбух»), тоді як малюк не вміє ані читати, ані писати. Тож навіть коли наприкінці він знаходить «біблію», то просто носить її із собою, як і «скапулярій»[279] із вух. Суддя — така собі «надлюдина», якій пасують слова Заратустри: «Я повірив би в Бога, що вміє танцювати»[280]. Він записує і замальовує все побачене, щоб привласнити його, контролювати, а потім знищити оригінал — так суддя мавпує Творця. Та й заповіді його зовсім не християнські: «Війна — це найвища гра, тому що вона силою веде до єдності існування. Війна — це бог»[281]. У такій ситуації людство, на думку Шимпфа, скидається на ідіота, який іде за суддею (наукою, прогресом), не знаючи, куди його ведуть. У сні малюка ідіот поруч із суддею перетворюється на ремісника, фальшивомонетника «зі своїми різцями й штихелями», який працює в тіні Голдена «й із холодного шматка шлаку створює годящу лицьову сторону, образ, який зробить цю створену із залишків дзвінку монету ходовою на ринках, де торгують люди». Далі ж Маккарті значущо підсумовує: «Саме тому суддя і був суддею, а ніч ніяк не закінчується». Знаково, що, як зазначає Петра Мундік[282], важливе в агностицизмі слово деміург (злий дух-творець світу) перекладається і як «ремісник». А згідно з гностичним апокрифом Іоанна, деміург і його архонти навчали «людей металургії та війни» і зводили їх на манівці «багатьма обманами».

Крім того, суддя опікується поширенням фальшивого образу Бога на монеті, щоб люди ніколи не дізналися про Бога істинного. Задовго до цього сну суддя показав фокус із монетою, яка відлітає у пітьму, а потім повертається, що стає таким собі еквівалентом християнського дива, але во благо фальшивого творця (і творця фальші) та його золотого тельця. Суддя, за диявольськими приписами, перевертає Боже слово: «Не можете Богу служити й мамоні»[283], — і діє всупереч йому.

В епілозі розвинуто образи оманливого ватажка і довірливої пастви: рухи слухняних послідовників порівняно із годинником (згадано такі деталі, як «спусковий механізм» і «лопатку»), який у XIX ст. був метафорою науки. В останніх розділах суддя в новенькому костюмі і з годинником на ланцюжку, на чому наголошено тричі, відвідує малюка у в’язниці.

Епілог, напевно, найтемніша частина роману, начебто безпосередньо не пов’язана із сюжетом. Одне з цікавих тлумачень епілогу належить Лео Доерті[284], що вважає роман Маккарті розмислами на тему гностицизму. Доерті звертає увагу на згадку Анарети («планети, що знищує життя») і асоціює її із Землею, яка теж «лежить у злі»[285] і належить судді як одному з предковічних архонтів, на гвинтівці якого сказано: «Et In Arcadia Ego». Архонтів, духів-господарів нижніх світів, сповнюють «осудливість і ревнощі», а їхня творча сила спрямована на задоволення власних «амбіцій, марнославства» та втамування «жаги до панування». Втім, у кожній людині є пневма, тобто дух, ув’язнений у матерії, «божа іскра» в тілі. Знання є ключем до визволення, і роль архонтів полягає якраз у тому, щоб не дати людині опанувати це знання. У цьому, зрештою, і полягає конфлікт судді і малюка. Архонт, як і верховний Бог, не хоче і не може бути частиною системи, де все продається, не бажає брати участі в обміні (недарма Маккарті описує сон малюка про суддю і монети), він поза нею. Коли ж хтось намагається теж вийти із системи, Бог цьому активно сприяє, а архонт намагається перешкодити. На думку Доерті, добрий Бог, творець усього світу, таки присутній у романі: саме він з’являється в епілозі і вкладає вогонь, тобто частинку себе, в землю і людей. Бог хоче вивільнити вогонь з матерії, але більшість людей «сплять» або продовжують механічно повторювати за Творцем, необізнані, відчужені й залежні[286]. Це, зокрема, «ті, хто збирає кістки» — поширене у той час заняття. Невдовзі після винищення бізонів люди дізналися, що бізонячі кістки містять багато фосфору, який можна використовувати як добрива. Маккарті, згадавши збирачів, одразу ж додає: «і ті, хто їх не збирає», — узагальнюючи решту людей за принципом заперечення.

Головне визначення «Кривавого меридіана» — роман руху, невипадково серед персонажів є і «пілігрими» (подорожні, часом подібні на героїв «Кентерберійських оповідок» Джеффрі Чосера), і «аргонавти» (золотошукачі, адже саме у 1848–1855 роках тривала Каліфорнійська золота лихоманка).

Та найзагадковішою постаттю лишається вогненосець, який їх веде. Втім, із вогнем пов’язаний і малюк: якось суддя називає його «Young Blasarius», але це не ім’я Блазаріус, а прізвисько, похідне від давнього юридичного терміна «blasarious», що означає підпалювача[287]. На негностичному рівні це можна пояснити тим, що малюк допоміг Тоудвайну підпалити готель, однак Маккарті часто працює з кількарівневими алюзіями.

Гарольд Блум[288], на противагу Доерті, вважав гностичне тлумачення хибним. В образі вогненосця критик вбачав прометеївські мотиви, втім, наголошуючи на принциповій неможливості знайти єдине вичерпне пояснення образів персонажів у романі. Так, за словами самого Маккарті, Голдена годі зрозуміти в межах певної системи: «Хай яких предків суддя мав, він був чимось зовсім іншим, аніж просто їхньою сумою, і не існувало системи,