Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

       - Так. Вся інформація фільтрується Урядами, - відповів пан Заправлюд.

       - Але ж, у Великій Британії та Швеції нормальні Дракони за королів! – Мовив Олень.

       - Дракони теж бувають різні, - повернув свою вузьку голову Смок. – Може, вони демократи, а може - лише такими здаються, після огляду ЗМІ. Ми цього не дізнаємося, допоки самі не проживемо хоча б рік у тих країнах.

       Першим у полі зору з’явився Хаджибейський лиман – велике скупчення води, що яскраво блищало на вранішньому Сонці. Лиман нагадував широчезну річку, однак виявилося, що зараз він більше нагадує озеро. На березі лиману стояли акуратні двоповерхові  хатки, поміж якими іноді з’являлися чорні обгорілі рештки – певно покійні володільці чимось не сподобалися гібридним Драконам.

       Розбитою, адже її вже давно ніхто не ремонтував, трасою Київ-Одеса повзли та мчали поодинокі машини. Дракони подалися трохи у бік, ліворуч та приземлилися біля закинутих гаражів.

       - А я перша, - Огняна показала язика Смоку.

       - Ми розмовляли, - похмуро сказав пан-Дракон.

       - А ми, ніби ні, - посміхнулася панна-Дракон, відчуваючи себе надзвичайно спритною, та перетворилася на людину. Олень з Паном Заправлюдом злізли з спини Смока, і той теж перетворився на людину.

       - А ви не боїтеся літати у подобі Драконів, при Сонячному світлі? Зараз же десята ранку, - здивувався Олень.

      - Люди не дивляться на небо. Вони – занадто заклопотані, - пояснила мама Фросі, поправляючи свою блакитну сукню. – А якщо дивляться, то лише діти, а їм ніхто не вірить. Йдемо?

      Вони рушили на південний-схід. Олень із цікавістю розглядав дивні будинки, які були схожі на будівлі-печери у Києві. Такі ж брудно-світлі. Час від часу, траплялися й скелети спалених будівель. Хлопець дивувався, чому їх не прибрали, адже під нестійку конструкцію могли залізти дітлахи та загинути під неочікуваним обвалом. Рідкісні перехожі, вдягнуті у натуральний, потертий віком одяг, похмуро дивилися собі під ноги і не звертали уваги на оточуючий світ.

        Біля узбіччя стояв потріпаний життям автомобіль. В свої найкращі роки він був темно-синього кольору. Однак, зараз переднє його крило мало малиновий колір, а задні дверцята мати приємний колір мокрого асфальту. Біля авто стояв нервовий чоловічок у синьому кепі.

      - Нарешті, - кинувся чоловічок до пана Заправлюда. – Я вже зачекався, - додав він завзято трясучи руку високого гостя. – А хіба вас мало бути не троє? – Запитав чоловічок, оглядаючи шістку гостей Одеси.

      - Плани змінилися, - пояснив тато Фросі. – Але… якщо в авто немає місця…

      - Як це – немає місця? Скажете таке! В моєму авто завжди є повно місця для гостей Одеси-Мами. Залазьте, - додав чоловічок, відчиняючи задні дверцята. Олень не був певний, чи зараз металева штука не залишиться в руках чоловічка назавжди.

        Хоча це більше нагадувало диво, але у стару автівку вони влізли всі. І авто навіть рухалося! На передньому сидінні, біля гостинного чоловічка, сидів Смок. На задньому сидінні, прямо в середині, сидів Олень. Ліворуч від хлопця сидів пан Заправлюд, на колінах якого вмостилася мама Фросі. Білявка постійно билася головою об дах авто – адже дороги в місті ремонтувалися у крайніх випадках. Праворуч від Оленя сиділа Огняна, на колінах якої сиділа Фрося. Дівчина також билася головою о дах автівки. Олень вже навіть хотів запропонувати помінятися із дівчиною місцями. Але хлопець не був певний, чи Огняна, або Смок не спалять його живцем за таку пропозицію.

      Чоловічок вправно кермував своїм залізним чотириколісним звіром. Він вчасно зупинявся на червоне світло, не давив нахабних пішоходів і навіть встигав розповідати місцеві новини. Оленю ж було непереливки.  Від авто  йшов дивний важкий і надто пахучий  запах. Хлопець припустив, що то – бензин. Від цього запаху у голові паморочилося. Але найгірше було, коли авто зупинялося, а потім рушало далі. Якби поїздка протривала на хвилину довше, Олень не був певен чи не зганьбився б.

       Чоловічок, якого звали Олексій, зупинився біля старовинного готелю, із дивною назвою “Пасаж”. Фрося стрімко вилетіла у відчинені двері, за нею випурхнула Огняна, Олень, ледь-ледь пересуваючись, виповз на тротуар. За хлопцем з машини виповзла пані Заправлюд, а потім вискочив тато Фросі. Судячи з всього, Фрося та її мама також не любили автомобілі – вони були неприродного біло-зеленого кольору.

       Олень зробив декілька величезних ковтків повітря та виявив, що йому покращило. Хлопець із цікавістю оглянув вулицю, що прихистила у себе будинки з минулих століть. Навпроти готелю виднівся невеличкий скверик, з-за дерев якого визирав купол Спасо-Преображенського Собору, який чомусь лякав хлопця.

        - Зайдемо в готель та перевіримо, як там пан Драконите, - запропонував пан Олексій. Всі погодилися та невеличким натовпом увійшли до готелю.

        Стелі тут були дуже високі, ледь не вищі, ніж в тунелі. Олень із цікавістю розглядав вестибюль, особливо уважно вивчаючи дивний ліфт. Праворуч почулося шурхотіння, і хлопець повернув голову на шум.

        В стіну була вбудована невелика зелена коробка-кімнатка, в якій могла вміститися лише одна людина. В стіні коробки було віконечко, крізь яке просунулася тонка біла рука і поставила темно-синю чорнильну печатку на зовнішній стороні долоні кремезного пана середнього віку.