BooksUkraine.com » Сучасна проза » Шляхи свободи. Відстрочення 📚 - Українською

Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

170
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Шляхи свободи. Відстрочення" автора Жан-Поль Сартр. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 118
Перейти на сторінку:
це було не те, про що він думав: вона згасаючим голосом сказала:

— Ти поїдеш…

— Куди? А, справді… Але ж не зараз — через рік.

— А що таке рік?

Вона знай дивилася на нього; він витяг руку з-під простирала й нагорнув пасмо чуприни на очі.

— За рік війна, може, і скінчиться, — обережно сказав він.

— Скінчиться? Ох, не кажи: всі знають, коли починається війна, та не знають, коли вона скінчиться.

Її біла рука метнулася з простирадла: мов сліпа, вона почала обмацувати Борисове обличчя. Вона гладила його скроні й щоки, обвела обриси його вух, пучками пестила носа: він відчув себе кумедним.

— Рік — це довго, — гірко сказав Борис. — Є час подумати.

— Видно, що ти ще хлопчак. Якби ж ти знав, як швидко минає рік у моєму віці.

— А от я вважаю, що це довго, — вперто повторив Борис.

— То ти хочеш воювати?

— Не про це йдеться.

Було вже не так гаряче, він перевернувся на спину і простягнув ноги, доторкнувшись кінчиками пальців до якоїсь тканини в кінці ліжка, то були штани від його піжами.

— Хоч що б там було, якщо вже я повинен воювати, то краще зробити це відразу й більше не балакати про це.

— Ого! А я? — вигукнула Лола. І, задихаючись, додала: — Тобі завиграшки покинути мене, тварючко?

— Але ж я все одно покину тебе.

— Авжеж, тільки якомога пізніше! — пристрасно сказала вона. — Це душу з мене вийме. Бо такий, як ти, по три дні лінуватиметься мені писати, а я гадатиму, що тебе забили. Ти не знаєш, що це таке.

— Ти теж не знаєш, — сказав Борис. — Зачекай, поки воно станеться, то й будеш страждати.

Запало мовчання, потім вона сказала хрипким і лютим голосом, який добре був йому знайомий:

— Принаймні не дуже важко звільнити когось від призову до війська. Стара знається на цьому краще, ніж тобі здається.

Він хутко перевернувся на бік і розлючено глянув на неї.

— Лоло, якщо ти це зробиш…

— То що?

— Я назавжди викреслю тебе зі свого життя.

Вона заспокоїлася, потім якось дивно всміхнулася і сказала йому:

— А мені здавалося, ніби війна жахає тебе? Ти ж завжди казав мені, що проти війни.

— Я й зараз проти війни.

— Ну і?..

— Це не те саме.

Вона знову заплющила очі, тепер вона лежала спокійно, та обличчя її зробилося іншим: дві стомлені й сумовиті зморшки з'явилися в кутиках вуст. Борис зробив ще одне зусилля.

— Я проти війни, тому що терпіти не можу офіцерів, — примирливим тоном сказав він. — А рядових вояків я люблю.

— Але ж ти будеш офіцером. Вони змусять тебе.

Борис не відповів: це було надто вже складно, він і сам губився. Він ненавидів офіцерів, це правда. Але, з другого боку, якщо вже це його війна і перед ним коротка військова кар'єра, то йому треба стати молодшим лейтенантом. «Ох, — подумалося йому, — якби ж то я в силу обставин міг бути там і проходити підготовку в навчальному підрозділі, то не мав би цього клопоту!» Він раптом сказав:

— Я оце гадаю собі, чи буду боятися.

— Боятися?

— Це турбує мене.

Він подумав, що вона не тямить: краще було б поговорити на цю тему з Матьє чи навіть з Івіш. Але ж тут була вона…

— Цілий рік будемо читати в газетах: французи наступають під зливою куль або щось на зразок цього, розумієш? А я щоразу питатиму себе: «Витримаю я чи ні?» Або ж допитуватимуся у солдатів, які прийшли у відпустку: як там, важко? А вони казатимуть: ще й як, і мені буде не по собі. Ото буде весело!

Вона засміялася й невесело перекривила його:

— Ото й дізнаєшся, зачекай іще! Якщо і злякаєшся, то що з того, дурнику! Велике діло.

Він подумав: «Не варто їй пояснювати: вона геть нічого не тямить». Потім позіхнув і сказав:

— Гасимо вже? Я хочу спати.

— Гаразд, — сказала Лола. — Поцілуй мене.

Він поцілував її й погасив світло. Він ненавидів її, думав: «Вона любить мене лише для самої себе, а то зрозуміла б». Всі вони були такі, всі вдавали з себе сліпих: зробили з мене бойового півня, племінного бугая, а тепер затуляють собі очі, батько хоче, щоб я отримав диплом, а ця хоче влаштувати мене в запіллі, бо колись вона, бачте, спала з полковником. За мить він відчув, як на спину йому налягло палке голе тіло. «Ще цілий рік доведеться вовтузитися з цим тілом. Вона користується мною», — подумалося йому, й він відчув, що він стійкий і непохитний. Він відсунувся до стіни.

— Куди ти? — поспиталася Лола. — Куди ти? Упадеш додолу.

— Мені гаряче від тебе.

Вона з буркотінням одсунулася. Рік. Один рік допитуватися в себе, чи я не боягуз, один рік боятися того, що будеш боятися. Він чув рівний Лолин подих, вона спала; потім тіло знову налягло на нього; вона була невинна, посеред матраца була улоговина, та Борис аж затремтів од люті й відчаю: вона буде гнітити мене аж до ранку. О, чоловіки! — подумалося йому. Жити з чоловіками, і в кожного своє ліжко. Зненацька його охопило якесь запаморочення, його розплющені очі втупилися у темряву, і крижані дрижаки пробігли його спітнілою спиною: він щойно збагнув, що вирішив піти до війська вже завтра.

Двері відчинилися, й увійшла пані Бірненшатц у нічній сорочці та з хустиною на голові.

— Ґуставе, — гукнула вона, щоб перекричати галас радіоприймача, — лягай уже спати, прошу тебе.

— Спи, спи, — відказав Бірненшатц, — не турбуйся за мене.

— Таж я не можу спати, якщо ти не вклався до ліжка.

— Ох, — роздратовано махнув він рукою, — ти ж бачиш, що я хочу чогось дочекатися!

— Та що це таке? — запитала вона. — Чому ти ввесь час мордуєш це кляте радіо? Он сусіди вже скоро скаржитися будуть на нас. На що чи чекаєш?

Бірненшатц обернувся до неї й міцно вхопив її за руки.

— Б'юся об заклад, що це блеф, — сказав він. — От побачиш, вночі буде спростування.

— Але що? — розгублено запитала вона. — Про що ти оце кажеш?

Він махнув рукою, щоб вона замовкла. Пролунав спокійний, гарно поставлений голос:

— Авторитетні джерела в Берліні спростовують всі повідомлення, котрі з'явилися за кордоном як щодо ультиматуму, який Німеччина начебто адресувала Чехословаччині з останнім терміном сьогодні о чотирнадцятій годині, так і щодо загальної мобілізації, яку начебто повинні оголосити після того, як мине цей термін.

— Слухай! — вигукнув Бірненшатц. — Слухай!

— Вважають, що ці новини можуть лише поширити паніку та сприяти воєнному психозу.

Спростовується і заява, яку

1 ... 102 103 104 ... 118
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шляхи свободи. Відстрочення"