Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

В одному записі за липень 1927 року Томас згадував про вбивство Кевіна О’Гіґґінса, міністра внутрішніх справ. У 1922 році О’Гіґґінс відповідав за впровадження особливих повноважень, які викликали так багато гіркоти. Убивство відбулося невдовзі після заснування нової політичної партії, Фіанна Файл, яку організували Еймон де Валера та інші видатні республіканці. Громадська думка була на боці де Валери. Хтось запитав Томаса, яку партію він підтримає на майбутніх виборах. Те, що він не став публічно підтримувати жодну, засмутило чимало кандидатів, які хотіли його схвалення й фінансової підтримки. Дізнавшись про Томасову реакцію, я охнула й перечитала його слова.

Якісь події неминуче завдають сердечного болю, якісь учинки виймають душу, і люди блукають по світу без душі, намагаючись знайти втрачене. В Ірландії через політику надто багато загублених душ. Я триматимуся за те, що лишилося від моєї.

Перші кілька рядків Оїн процитував у ніч своєї смерті. У мене відпали всі запитання щодо того, звідки Оїн знає ці щоденники, звідки в нього глибоке розуміння людини, яка його виростила. Поїхавши з дому, він узяв із собою всього один щоденник, але прочитав їх усі.

***

У Слайґо після візиту до лікаря я купила для Мейв стосик любовних романів, а також пакуночок маленьких тістечок-асорті блідих пастельних кольорів. Приїхала без попередження, бо не мала її телефона. Вона підійшла до дверей у темно-блакитній блузі, жовтих широких штанях і леопардових капцях. На ній була свіжа фіалкова помада, а її радість від зустрічі зі мною була щира, хоч вона й удала роздратування.

— Довго ж вас тут не було, юна леді! — насварилася вона. — Минулого тижня я спробувала дійти до Ґарва-Ґліба пішки, а отець Дорнан потягнув мене додому. Він гадає, що в мене маразм. Не розуміє, що я просто стара й нечемна.

Я ввійшла слідом за нею до будинку й зачинила двері ногою, тимчасом як вона теревенила далі.

— Я вже стала думати, що ви, Енн Сміт, теж нечемні. Я так мило вас запросила, а ви до мене не йдете. Це що, тістечка? — Вона понюхала повітря.

— Так. А ще я привезла вам книжок. Чітко пам’ятаю, як ви казали мені, що найбільше любите великі книжки. Ті, у яких багацько розділів.

У неї округлились очі й затремтіло підборіддя.

— Так… Я теж це пам’ятаю. То ми не будемо вдавати?

— Якщо ми будемо вдавати, то не зможемо говорити про давні часи. Мейв, мені треба з кимось поговорити.

— Мені теж, дівчинко, — пробурмотіла вона. — Мені теж. Ну-бо, сідай. Я заварю чай.

Я зняла пальто й виклала тістечка — по одному кожного виду, — залишивши решту в коробці: хай Мейв поласує згодом. Поставила нові книжки біля її крісла-гойдалки й усілася за маленький столик, тимчасом як вона повернулася з чайником і двома філіжанками.

— Оїн твердив, що ти не загинула. Він казав, що ти просто загубилась у воді. За нього всі хвилювалися. Тож доктор Сміт замовив надгробок із гравіруванням, і ми влаштували невеличку заупокійну службу для тебе, щоб трохи заспокоїтись і втішитись. Отець Дарбі хотів прибрати твоє ім’я з надгробка Деклана Ґаллагера, та Томас наполіг, що його треба залишити у спокої й відмовився ставити на новому надгробку дату народження. Лікар був упертий і багатий — давав купу грошей церкві, — тож отець Дарбі відступив перед ним. Оїн, побачивши могилу, влаштував істерику. Його геть не втішило те, що ім’я його матері з’явилося на надгробку. Томас навіть не залишився на службу. Вони з Оїном рушили в довгу прогулянку, а коли повернулись, Оїн досі плакав, але вже хоч не кричав, бідося. Не знаю, що сказав йому док, але після того Оїн припинив говорити дурниці.

Я надпила чай, і Мейв усміхнулася мені з-за своєї філіжанки.

— Але ж він не був дурний, чи не так?

— Ні.

Томас не став би розповідати Оїнові все. Але вже точно розповів йому достатньо. Розповів йому, хто я, і сказав, що він побачить мене знову.

— Я геть забула про Енн Сміт. Забула навіть про дока з Оїном. Відколи я бачила їх востаннє, минуло сімдесят років. А тоді на моєму порозі з’явилася ти. І я почала згадувати.

— Що ти згадала?

— Не викаблучуйся, дівчинко. Мені вже не дванадцять, а ти в цьому будинку не господиня. — Вона тупнула по підлозі ногою в капці. — Я згадала тебе!

Я всміхнулась її категоричності. Приємно було, що мене згадали.

— Тепер я хочу знати все. Хочу знати, що сталося з тобою. Тоді й зараз. І не пропускай сцен із поцілунками, — відрізала вона.

Я знову налила собі чаю, відкусила великий шматок рожевого глазурованого тістечка й розповіла їй усе.

***

У вересні відразу після пробудження я дізналася, що впали вежі-близнюки, що на моє місто напали, й подивилася телевізійні новини. Мій живіт постійно зростав, і я трималась за нього, захищаючи свою ненароджену дитину й думаючи, чи не повернулась я з одного виру лише для того, щоб поринути в інший. Моє давнє життя, мої вулиці, мій обрій змінилися назавжди, і я зраділа, що Оїна вже немає серед живих і він не в Брукліні. Зраділа, що вже не живу там і не бачу цього на власні очі. Моє серце було нездатне вмістити більше болю, ніж уже було в ньому.

Барбара чула літаки, які трусонули агенцію, пролітаючи над нею, перш ніж вони врізались, і кілька днів по тому зателефонувала мені в істериці, знов і знов повторюючи, яка вона рада, що я в безпеці, в Ірландії.

— Світ збожеволів, Енн. Збожеволів. Він перевернувся, а ми всі відчайдушно тримаємося за нього, щоб не впасти.

Я чудово розуміла, що вона має на увазі, та мій світ крутився вже не один місяць, а одинадцяте вересня просто стало ще однією неймовірною обставиною. Воно відвернуло увагу Барбари від тривоги за мене, від моєї кризи середнього віку, а я могла хіба що сховатися ще глибше в Ґарва-Ґлібі, не здатна осягнути масштаб такої події, геть не здатна її опрацювати. Світ перевернувся, як і сказала Барбара, та коли він похилився, я вже падала і вже навчилася не мучитися морською хворобою. Я вимкнула телевізор, попросила пробачення у свого міста й заблагала Бога не дати нам усім — навіть