Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Я сіла навпочіпки перед Деклановим надгробком і, вітаючись, провела долонею по його поверхні. Поряд із його іменем досі було вигравірувано ім’я Енн Фіннеґан — це не змінилось. Я повисмикувала бур’яни довкола могили Бріджид. У мене в серці геть не було зла на неї. Вона застрягла в павутинні брехливого й нереального і геть не була в цьому винна. Вона гадала, що захищає Оїна, захищає Томаса. Мої очі невпинно позирали на надгробок, біля підніжжя якого було написано «Сміт»; він стояв на віддалі від могил Ґаллагерів стрункою тінню, вкритою лишайником. Глибоко вдихнувши й понадіявшись, що Мейв не помилялася, коли казала мені, що Томас похований не тут, я підійшла й стала біля нього на коліна, а тоді підвела погляд на слова на камені.

Енн Сміт — 16 квітня 1922 року — Кохана дружина Томаса.

Ця могила була моя.

Я не охнула й не скрикнула. Я просто сиділа, ледве дихаючи та глипаючи на пам’ятник, який поставив мені Томас. Він не був моторошний чи страхітливий. Він увіковічнював наше життя разом, наше взаємне кохання. Він свідчив про те, що я належу, належала й завжди належатиму… йому.

— Ох, Томасе, — прошепотіла я і притулилася головою до холодного каменя. Я заплакала, та ці сльози були звільненням, полегшенням, і я не намагалася спинити їхній потік. Там, у Баллінаґарі, його не було. Його не було у вітрі та в траві. Проте тієї миті я почувалася такою близькою до нього, якою не почувалася вже кілька місяців. У мені заворушилася дитина, а мій живіт відреагував на це напруженням, оточуючи нове життя, що свідчило про старе.

Я лягла біля каменя й заговорила до Томаса так, як він, на мою думку, говорив до мене через свої щоденники, розповідаючи йому про стару Мейв, юного Кевіна та Оїна, який опублікував наші історії. Розповіла йому, як зростає дитина, і сказала, що вважаю її маленькою дівчинкою. Поговорила про імена для неї та про те, у який колір пофарбувати дитячу кімнату, а коли сонце почало сідати, слізно попрощалася, витерла очі й спустилася з пагорба.

***

Я стала потроху читати щоденники, розгортаючи книжки навмання, як Кевін. Спершу прочитала останній Томасів запис від третього липня 1933 року, а тоді кілька днів не могла прочитати жодного іншого. Я тягнулася до нього, як нетля до полум’я, а біль, який я відчувала, читаючи його, був майже радістю.

Наступного тижня Оїнові виповниться вісімнадцять. Минулої весни ми взяли для нього квиток на корабель і повністю подбали про житло й утримання. Його прийняли до Лонґ-Айлендського медичного коледжу, хоча він помітно молодший за більшість інших студентів. Собі я також придбав квиток, бо збираюся поїхати з ним. Хочу допомогти влаштуватися, побачити вулиці, якими він ходитиме, та місця, у яких він буватиме, щоб мати змогу, думаючи про нього, уявляти Оїна в новій обстановці. Але він твердо переконаний, що поїде сам. Часом він нагадує мені Міка. Залізна воля та м’яке серце. Він пообіцяв мені писати, але ми обидва з цього посміялися. Не буде мені ніяких листів.

Багато в чому я отримав більше, ніж може мріяти батько чи мати: у мене є гарантії, які дала мені Енн. Я знаю, як складатимуться його дні та яким шляхом піде Оїнове життя. Знаю, що він за людина й ким стане. Пригоди Оїна Ґаллагера тільки починаються, хоч наше спільне життя й добігло кінця.

Деяких записів і дат я геть уникала. Я не змогла б витримати, читаючи записи 1922 року. Не хотіла читати про Майклову загибель — я ж не змогла його врятувати — чи про безперервне руйнування керівництва Ірландії з усіх боків. Зі знайдених раніше відомостей я знала, що після смерті Артура Ґріффіта й убивства Майкла Коллінза рівновага, як це завжди буває, сильно порушилась і тимчасовий уряд надав армії Вільної держави особливі повноваження. Завдяки цим особливим повноваженням відомих республіканців арештовували та страчували, розстрілювали без права на апеляцію. Ерскіна Чайлдерза було страчено першим, але не останнім. За сім місяців армія Вільної держави заарештувала та стратила сімдесятьох сімох республіканців. У відповідь ІРА стала вбивати визначних діячів Вільної держави. Маятник гойдався сюди-туди, щоразу випалюючи землю.

Найбільше я проводила час у 1923–1933 роках, поглинаючи всі згадки про Оїна. Томас так його любив, і саме йому, передусім, були присвячені його записи. Він радів перемогам Оїна, приймав його турботи близько до серця й тривожився, як батько. В одному записі він розповідав, як застукав шістнадцятирічного Оїна, коли він цілувався в лікарні з Міріам Мак-Г’ю, і стривожився, що Оїн перестане зосереджуватися на навчанні.

Мало що на світі п’янить менше, ніж закоханість і хіть, але Міріам Оїнові не підходить. Та й не на часі тепер романтична прихильність. Коли я порадив йому розмовляти з Міріам, а не цілуватися, він трохи образився. Поцілунки можуть обдурити, зате змістовна розмова обманює рідко. Він пирхнув і поставив під сумнів мій досвід. «Звідки тобі знати, доку? Ти ніколи не розмовляєш із жінками. І точно, хай йому біс, із ними не цілуєшся», — сказав він. Я нагадав йому, що колись кохав жінку, яка чудово розмовляла й цілувалася, — жінку, після якої я був утрачений для всіх інших, і, дідько, я добре знаю, про що кажу. Після згадок про Енн Оїн завжди стає задумливим. Опісля він говорив мало, та сьогодні постукав у двері моєї спальні. Коли я відчинив, він мене обняв. Я відчував, що Оїн ладен розплакатися, тож просто тримав його в обіймах, доки він не був готовий мене відпустити.

Після того мені довелося відкласти щоденники на кілька днів, але в них я знаходила більше втіхи, ніж болю. Коли думати про Томаса й маленького хлопчика, якого я покинула, було надто боляче, я гортала сторінки й поверталася на багато років назад, читаючи про їхні тріумфи й прикрощі, радощі та труднощі й споглядала, як вони разом ідуть далі.

Я знайшла запис за день смерті Бріджид. Про неї Томас писав співчутливо й милосердно. Я раділа, що вона все ж не залишилася сама. Я читала про хвороби та смерті у Дромагайрі і про нові ліки й нововведення в медицині. Подеколи Томасові щоденники скидалися на журнал прийняття пацієнтів, де було детально розписано безліч болячок і ліків, але про