Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Наших — то яких? — уточнив Цекало.

— А є варіанти? — знизав плечима Хижняк. — Я Ліду, а ти… може, й відпустить Оленку грізна матуся, як особисто попросиш…

— Навряд чи, — похитав головою Ігор. — Я у п'ятницю Микитюка оперую — не залишу ж його потім на два дні. Однаково треба йти дивитися, перев'язувати. А на понеділок маємо резекцію шлунку. Треба готувати хворого. Це ж не апендицит… Може, краще у наступні вихідні.

— Наступної суботи Вересюк збирається огорожу робити. Я обіцяв прийти допомагати. А в неділю «Океан Ельзи» на обласному стадіоні. Це ж не кожен рік буває. А на наступну неділю Вадим на новосілля проситиме. Ти ж чув — він будиночок, що від Кравченків залишився, які до Канади виїхали, купує. А там також повно роботи. Мусимо шефові допомогти. А на рибу, навіть із ночівлею, і в будній день можна.

— Оце вже мені подобається! — не витримав Журбенко. — Виявляється, маємо чим жити! Ще й як маємо — навіть часу бракує, аби усе вмістити.

У кишені в Хижняка задзвонив телефон.

— Так. Угу… Ясно. Ми з Ігорем у Журбенка. Зараз удвох під'їдемо.

Запитливий погляд обох вимагав миттєвого пояснення.

— Лужний дзвонив. Бус перекинувся за Манівцями. Дві «швидких» одразу поїхало. Він із Щербою вже у відділенні.

— Заздрю я вам, хлопці, — промовив Журбенко. — Удачі. Печива на дорогу візьміть. Не забувайте мене. А справжній, істиний скарб — він у можливості жити повноцінно. Робити те, що вмієш, що подобається, відчувати власну потрібність. Запам'ятайте це.

Епілог

Річка тихо й спокійно котила води у напрямку Чорного моря. Вона починалася десь ген на півночі маленьким струмком і добігала сюди, незважаючи на природні перешкоди, урбаністичні явища та звичайне людське свинство, що все разом узяте намагалося протидіяти природному процесу. З півквілометра вище за течією її береги перетинав міст, збудований за бозна яких часів. Вихлюпнувшись з-під свай, вода вирувала, утворювала завороти і ховалася під крутоярами, щоб далі перейти у тихі заводі, зарослі осокою, і замулені мілководдя поміж високим очеретом.

Хижняк сидів на березі, розставивши потужну батарею з восьми закидушок, оздоблених дзвіночками, і вперто чекав на результат. Його не обходило, що за спиною горіло багаття і гомоніли люди, які були йому не чужими, тим паче, що заклики покинути цю безперспективну справу ставали дедалі наполегливіші. Дзвіночки висіли наче в мертвий штиль, і жодна серцевина не калаталася об блискучий метал, щоб сповістити про підхід потенційного улову до наживки.

Серед людей, що товклися позаду, не всі залишалися байдужими. Йому співчували й уболівали. Ольга, Оленка та Алла по черзі навідувались до берега, цікавилися результатами й довгими фарбованими нігтями витягали грубезних хробаків з банки, хоч завзятий риболов міг зробити це й сам. Остання серпнева спека повисла над водою, тиск упав і риба не бажала задовольняти веселу компанію.

— Все! — вигукнув Щерба, насилу проморгавшись від диму з шашличним ароматом. — Починаємо по-справжньому. Ромко, риби вже ніхто не хоче! Ходи сюди!

Не звертаючи анінайменшої уваги на заклики колеги, Хижняк продовжував сидіти, чекаючи на диво. Підійшов Лужний.

— Вадиме Борисовичу, покеруйте будь-ласка, щоб ми нарешті організовано почали! — попросив Журбенко, майже наїхавши своїм візком на вудлища. — Після того, як закінчилася історія зі скарбами, я не маю на нього жодного впливу!

— Підемо вже, — запрошував Вадим. — Ще довго до вечора. Почнемо, а там, дивись, і риба братиме. Я не рибалка, а знаю, що треба чекати вечірньої покльовки.

Зітхнувши, Хижняк неохоче поплівся до столу. Одразу ж відкоркували пляшку. Народ жваво підставляв келихи, випромінюючи святковий настрій.

— Хто оголошуватиме тост?

Та для початку застілля вочевидь ще чогось бракувало. На початку польової дороги, яка вела до річки, почувся звук мотора. Всі повернули голови в бік непроханих гостей. Вигук «о-о-о!» вихопився з усіх без винятку горлянок, коли машина з'явилася між дерев. Бежева «Нива» під'їхала і зупинилася на середині відстані між берегом та застіллям. Клацнули дверцята, і дві милиці одна за одною стали у ще зелену траву, після чого дебела приземкувата постать із зарослим бородою обличчям з'явилася перед очима присутніх. Усі зааплодували.

— Вітаю, колеги! — урочисто привітався Костогриз і, спираючись на милиці, підскоком рушив до збіговиська. — Запахи у вас тут, без перебільшення, розкішні. Приймаєте до компанії?

— Ми ж вас кликали, а ви відмовлялися! — сказав Вересюк.

— Не вважав себе достатньо здоровим, — пояснив головлікар. — А тепер вже можна. Які дівчата гарні! А чого це казан порожній? А вудок скільки! Бачу, усього вас треба вчити.

Повернувшись до машини, він вийняв з багажника спінінг у чохлі. Усе робилося повільно й зі смаком. Дорогу снасть було споряджено і, взявши Вересюка за зброєносця, головний закульгав до берега.

— Григорію Віталійовичу! — обурилися жінки. — Та потім! Ходіть до столу! Ми вже дві години готуємо. Так і виразку шлунку можна заробити!

— Нічого вам не станеться, — відказав Костогриз. — А без юшки застілля біля річки — це ганьба і збочення. Заразом і з молодшим поколінням позмагаємось. Гляньте на цю батарею! Це рахуйте, те саме, що він би на коні сидів, зі списом та весь у залізі, як отой… як його… де Галон? Ну, що скарби у підвалі закопав. А я лише з маленькою шабелькою. Диви, як озброївся.

— Ні! — завівся Хижняк. — Навпаки, це я із шаблями та списами, а у вас хоч і один, але автомат. Та ваше вудлище одне як уся моя батарея коштує. Про котушку взагалі мовчу.

— Якби дур'ю не маявся, а нормально лікував, то вже б і собі заробив, — відпарирував головлікар, закидаючи легеньку блешню під куширі біля протилежного берега.

— Григорію Віталійовичу, так ви риби не зловите! — вигукнула Оленка. — Ви ж нічого на гачок не вчепили! Давайте, я вкраду в доктора Хижняка одного хробака і нахромлю вам, я вже навчилася.

— Сонечко, — розплився у посмішці Костогриз. — Ловити рибу ти вчитимеш лікаря Цекала. А я цим займаюся відтоді, як навчився на ногах стояти. Оця бляшечка маленька із гачечком — бачиш як вона переливається? Копійки коштує, а блищить краще, аніж те, що півжиття шукав Ігор Миколайович.

— До чого тут Ігор Миколайович? — почервоніла вона.

— А-а, так він і тут ні до чого? Я так і думав. Ну то слухай мене…

Провівши кінчиком вудилища над водою, він показав, як пливе блешня.

— Бачиш? Дуже схоже на справжнього карасика. От хижа риба й кидається та хапає. А там гачок. І рук об хробаків бруднити не треба.

— Що вона, дурна, ваша щука? — не повірили жінки.

— А зараз побачимо, — дипломатично заявив головний, раз