Читати книгу - "Шістка воронів"

Дівчина скрикнула, коли щось ударило її. Подивившись униз, Ніна побачила, що навколо неї закрутилася петля з канату, котра щільно притисла руки до тіла. Вона не могла звести долоні. Не могла скористатися своєю силою. Матаяс заревів, а Кувей скрикнув, коли з темряви з’явилися канати, обкрутилися довкола їхніх торсів і зв’язали хлопцям руки.

— Ось що ми робимо, упирю, — презирливо усміхнувся Ларс. — Ми полюємо на таку мерзоту, як ти. Ми знаємо всі ваші хитрощі. — Він виштовхнув з-під себе Матаясові ноги. — Вони казали нам, що ти помер. Ми оплакували тебе, спалили на пам’ять про тебе гілочки ясена. Але тепер я розумію, що вони хотіли захистити нас від дечого гіршого. Матаяс Гелвар — зрадник, допомагає нашим ворогам, вошкається з неприродним. — Він плюнув Матаясові в лице. — Як ти міг зрадити свою країну й свого бога?

— Джел — бог життя, а не смерті.

— Чи прийшов по Юл-Баюра ще хтось, окрім тебе й цієї потвори?

— Ні, — збрехала Ніна.

— Я не тебе питаю, відьмо, — вирячився Ларс. — Це не має значення. Ми витягнемо з тебе інформацію іншим шляхом. — Він повернувся до Кувея. — А ти? Не думай, що тобі це так просто минеться.

Він подав сигнал у повітрі. Із затінку колонади з’явилася шеренга чоловіків і хлопців — дрюскеле. Їхні каптури були напнуті на довге золотаве волосся, що блищало біля комірців. Усі були вбрані в чорне й срібне, наче створіння, народжені з темних розщелин, котрі розтинають північну кригу. Дрюскеле зібралися в коло, оточивши Ніну, Матаяса й Кувея.

Дівчина подумала про білі в’язничні камери, про стічні отвори в підлозі. Чи знищили вони всю юрду парем разом із Кувейовою лабораторією? Як багато йому знадобиться часу, щоб приготувати нову партію? Чим вони її труїтимуть до того часу? Вона кинула останній сповнений надії погляд у темряву, молячи про хоч якийсь слід Каза. Чи його теж хтось схопив? Чи він просто покинув їх тут? Її вважали воїном. Вона мусить загартувати себе проти того, що наближається.

Один із дрюскеле підійшов ближче з чимось, що здавалося схожим на батіг із довгим руків’ям, приєднаний до канатів, які зв’язували бранців, і простягнув його Ларсові.

— Упізнаєш це, Гелваре? — запитав Ларс. — Мав би. Ти допоміг із його дизайном. Втяжні канати для контролю над кількома полоненими. Із шипами, звісно ж.

Ларс клацнув пальцем по одному з канатів, і Ніна задихнулася, коли маленькі жала колючками увіп’ялися в її руки й груди. Дрюскеле зареготав.

— Дай їй спокій, — гримнув Матаяс фієрданською, його слова їжачилися люттю. На коротку мить Ніна помітила, як майнула на обличчях його поплічників паніка. Він був кремезнішим за всіх інших, він був одним із їхніх лідерів, одним із найкращих серед цих смертоносних хлопців. Потім Ларс смикнув інший канат. З’явилися шипи, і Матаяс із болем видихнув, склався навпіл, як і властиво людині.

Дрюскеле навколо жорстоко й злодійкувато заіржали.

Ларс смикнув батіг значно сильніше, канати вкоротилися, змушуючи Ніну, Матаяса й Кувея шкандибати за ним незграбною колоною.

— Ти досі молишся нашому богові, Гелваре? — поцікавився Ларс, коли вони зупинилися біля священного дерева. — Як гадаєш, Джел чує скиглення чоловіків, котрі дозволили гришникам розбестити себе? Ти гадаєш…

Раптом пролунав різкий тваринний крик. Ніні й іншим знадобилася довга мить, щоб зрозуміти, що його видав Ларс. Він розтулив рота, і кров потекла по підборіддю на блискучі срібні ґудзики уніформи. Його руки відпустили батіг, і дрюскеле в каптурі, котрий стояв поруч, кинувся вперед, щоб упіймати знаряддя.

Від підніжжя священного дерева долинуло різке «клац-клац-клац». Ніна впізнала цей звук — вона вже чула його на північному шляху перед тим, як вони влаштували засідку на в’язничний фургон. Коли вони повалили дерево. Ясен скрипів і стогнав. Давне коріння почало скручуватися.

— Неж! — заволав один із дрюскеле.

Усі вони стояли, роззявивши роти й вирячившись на уражене дерево.

— Неж! — заголосив іще хтось.

Ясен похилився. Він був занадто великим, щоб упасти від самого лише соляного концентрату, але коли дерево зігнулося, із широко роззявленої чорної дірки під ним почувся глухий гуркіт.

Дрюскеле приходили сюди, щоб почути голос свого бога. І зараз він заговорив.

— Трохи вжалить, — сказав дрюскеле, котрий тримав батога. Голос він мав скрипучий і знайомий, а його руки були вбрані в рукавички. — Але якщо ми житимемо, ви мені потім подякуєте. — Його каптур сповз із голови, і Каз Бреккер подивився на бранців. Приголомшені дрюскеле здійняли гвинтівки.

— Не лускайте балін, поки не опуститеся на саме дно, — гукнув Каз. Потім він схопив Кувея й стрибнув разом із ним у чорну пельку під коріннями дерева.

Ніна скрикнула, коли канат потягнув уперед її тіло. Вона шкрябала руками по камінню, намагаючись знайти опору. Останнім, що дівчина побачила, був Матаяс, котрий падав у дірку слідом за нею. Вона почула постріли револьверів, а потім упала в темряву, у холод, у горло Джела, у суцільне ніщо.

38

Каз

Б’Є ЗА ЧВЕРТЬ ДВАНАДЦЯТУ

Каз вирішив спробувати підслухати Матаяса й Брума в танцювальній залі, але він не хотів зводити з Ніни очей, коли навколо було стільки дрюскеле. Він спекулював Матаясовими почуттями до дівчини, але ці диваки завжди йому подобалися. Справжній ризик був в іншому: чи зможе хтось такий чесний, як Матаяс, переконливо брехати своєму наставникові в обличчя. Без сумніву, фієрданець мав приховані таланти.

Каз пішов слідом за Ніною й Брумом, перетнувши майданчик біля скарбниці. Потім він заховався за льодяною скульптурою й зосередився на своєму жалюгідному завданні — потрібно було повернути на світ божий пакети з Вілановими кореневими бомбами, котрі він проковтнув перед тим, як вони влаштували засідку на в’язничний фургон. Він мусив витягати їх нагору щогодини разом із мішечком хлорних бульбашок і додатковим набором відмикачок, які запхав до стравоходу на випадок, якщо станеться щось непередбачуване, — щоб випадково не перетравити все. Це було неприємно. Цієї витівки він навчився в одного фокусника зі Східної Клепки, котрий роками показував, як дихає вогнем, поки випадково не отруївся, проковтнувши керосин.

Коли Каз упорався, він дозволив собі перевірити периметр скарбниці, дах, вхід, але так сталося, що там не виявилося для нього роботи. Тож залишалося тільки ховатися, бути напоготові й хвилюватися про всі речі, котрі могли піти не так. Він згадав, як Інеж стояла на даху посольства й аж палахкотіла новим запалом, котрого він не розумів, але який міг упізнати, — мета. «Я заберу свою частку й піду з Покидьків». Раніше, коли вона казала, що залишить Кеттердам, він ніколи не вірив.