Читати книгу - "Доктор Фаустус"

твір, який під час першої німецької світової війни й кілька років після неї, викликаючи захват у меншості і, звичайно, злісне заперечення в загалу, виконували в багатьох музичних осередках Німеччини, а також у Швейцарії мужні, прихильні до нової музики диригенти і який дуже сприяв тому, що найпізніше в двадцяті роки ім'я мого приятеля почало набувати ореолу езотеричної слави. Але скажу ось що: хоч як зворушив мене — дарма що він, власне, не був для мене несподіваний, — цей навальний вияв релігійного почуття, який здавався особливо чистим і побожним завдяки утриманню від дешевих засобів впливу на слухача (відсутність звуків арфи, хоч текст аж просить їх, відмова від литавр для відтворення грому Господнього); хоч як лягали мені на душу декотрі красиві картини, досягнуті зовсім не утертим звуковим живописом, чи розкішні провіщення хвальної пісні, наприклад, нестерпно повільне наближення чорної хмари, грім, що двічі гримить: «Єгова!», тим часом як «ліс повалений куриться» (чудова картина!), чи таке незвичне, просвітле злиття високих регістрів органа зі смичковими інструментами наприкінці, коли Бог з'являється вже не в бурі, а в тихому шелесті й під ним «угинається райдуга миру», — а все ж я тоді не зрозумів справжнього душевного сенсу цього твору, його найпотаємнішої потреби й мети, його страху, що шукає ласки у хвалі. Хіба я тоді знав про документ, відомий тепер і моїм читачам, про запис «діалогу» в кам'яній залі? Тільки умовно я міг би тоді назвати себе стосовно Адріана «a partner in your sorrow's mysteries»[365], як в одному місці мовиться в «Оді до меланхолії»: більше за правом давньої, донесеної ще з часів дитинства, невиразної тривоги за його душевний спокій, а не тому, що я справді знав, у якому він стані перебуває. Аж згодом я зумів побачити в композиції «Весняне свято» покаяльну жертву Богові, благання в нього ласки; такий він і був, цей твір attritio cordis, написаний, як я з жахом припускаю, з думкою про того відвідувача, що наполягав на своїй реальності.

Але я ще й у іншому значенні не зрозумів особистого й духовного підґрунтя цього твору, заснованого на вірші Клопштока. Мені треба було пов'язати його з розмовами, які я тоді провадив із ним, чи, краще сказати, він провадив зі мною, дуже жваво й наполегливо розповідаючи про студії та досліди, що ніколи не цікавили мене, завжди були чужі моїм науковим нахилам: він захоплено збагачував свої знання про природу й космос, чим нагадував свого батька та його непереборну манію «розмірковувати про праелементи».

До автора «Весняного свята» не стосувалися слова поета про те, що він не має наміру «в океан світів поринати», а хоче тільки побожно ширяти над «краплею на відрі», над землею. Він, звичайно, поринув у те незмірне, яке пробує зміряти астрофізику тільки для того, щоб досягти мір, чисел і градацій, що не мають уже ніякого стосунку до людського розуму й губляться в теоретичному й абстрактному, в цілком почуттєвому, щоб не сказати — безглуздому. А втім, не треба забувати, що початком було все-таки ширяння над «краплею», яка, до речі, цілком заслуговує на цю назву; бо складається переважно з води, з води морів, і під час творення «також вийшла з руки Всемогутнього», — отже, що початком були знання про неї та про її заховані від людського ока таємниці, бо саме про диво морських глибин, про химерне життя там унизу, куди не досягає жоден сонячний промінь, найперше розповів мені Адріан, розповів якимось особливим, дивним тоном, який мене одночасно й насмішив, і збентежив: наче він говорив про те, що сам особисто бачив, наче він був там.

Звичайно ж, він про ці речі тільки читав — діставав книжки про таке й живив ними свою уяву; але, чи тому, що дуже захопився темою і так яскраво уявляв собі кожну картину, чи з якоїсь примхи, він вигадував, буцімто сам опускався на дно, а саме в районі Бермудських островів, за кілька морських миль від острова Святого Георгія, на схід від нього, де, мовляв, провідник, американський учений Кейперкейлзі, з яким він поставив рекорд опускання на глибину, показував йому фантастичне життя морської безодні.

Я дуже добре пам'ятаю ту розмову. Відбулася вона однієї з тих неділь, які я провів у Пфайферінзі, після простої вечері, що її нам подала у великій кімнаті з фортепіано суворо вбрана Клементина Нічичирк. Потім вона люб'язно принесла нам по півлітровому кухлю пива до абатського покою, де ми ще довго сиділи, попиваючи його й покурюючи легкі й приємні цехбауерські сигари. То був час, коли Зузо, чи пак Кашперль, вільно гуляв собі на подвір'ї, спущений з ланцюга.

І ось тоді Адріан вирішив пожартувати зі мною, надзвичайно переконливо розповів мені, як вони з містером Кейперкейлзі в кулястій батисфері, всередині всього лише 1,2 метра в діаметрі, опорядженій десь так, як стратостат, з допомогою крана судна, що супроводило їх, занурилися в страшенно глибоке в тому місці море. Відчуття було більше ніж гостре, принаймні для нього, якщо не для його чічероне чи ментора, у якого він випросив цю розвагу і який був далеко не такий схвильований, бо не вперше занурювався в море. Незручність перебування в тісній порожнистій кулі вагою в дві тони врівноважувалась усвідомленням цілковитої безпеки: батисфера була абсолютно водонепроникна, здатна витримати величезний тиск, забезпечена достатньою кількістю кисню, телефоном, потужними прожекторами і кварцовими ілюмінаторами з усіх боків. Вони пробули під водою загалом трохи більше, ніж три години, які пролетіли для них неймовірно швидко завдяки тому, що відкрилося перед ними, бо вони отримали змогу зазирнути у світ, тиха, безглузда незвичайність якого виправдується й до певної міри пояснюється притаманною йому цілковитою відрубністю від нашого світу.

І все-таки в нього завмерло серце тієї незвичайної хвилини, коли о дев'ятій годині ранку за ними зачинилися броньовані дверцята вагою в двісті кілограмів і вони, підхоплені краном, пірнули у водяну стихію. Спершу їх оточувала кришталево-прозора, пронизана сонячним світлом вода. Проте світло згори проникає в нашу «краплю на відрі» всього на якихось п'ятдесят сім метрів, а потім усе припиняється, чи, краще сказати, починається новий, ні з чим не зв'язаний, чужий нашому світ, у який Адріан та його проводар проникли на глибину, разів у чотирнадцять більшу, приблизно на дві тисячі п'ятсот футів і пробули там із півгодини, майже ні на мить не забуваючи про п'ятсот тисяч тонн, що давили на їхній прихисток.

Що глибше вони опускалися, то вода поволі сірішала, — отже, то був