Читати книгу - "Доктор Фаустус"

колір темряви, з якою змішувалися промені світла, які ще не втратили своєї сили. Світлові не так легко відмовитися від намагання пробитися далі, бо його природа і воля — освітлювати, і воно робить це до кінця, надаючи наступній стадії своєї втоми і відставання навіть кращих барв, ніж попередній: крізь кварцові ілюмінатори підкорювачі морської безодні бачили тепер чорну синяву, яку важко змалювати, — найбільше нагадувала вона густу синяву на обрії, коли здіймається теплий сухий вітер. Потім, але задовго до того, як стрілка показника глибини дійшла до сімсот п'ятдесяти, сімсот шістдесяти п'яти метрів, навколо запанувала цілковита чорнота, пітьма міжзоряного простору, куди споконвіку не пробивався найтьмяніший сонячний промінчик, вічно німа, незаймана ніч, якій тепер довелось змиритися з привнесеним зверху могутнім штучним світлом некосмічного походження, що просвітило її й пронизало наскрізь.

Адріан говорив про спокусу пізнання, яка опосіла його, коли перед очима в нього відкрилося ніколи не бачене, неприступне баченню, таке, що ніколи не сподівалося й не передчувало, що воно буде побачене. Пов'язаного з цим почуття нескромності, навіть гріховності не міг цілком заглушити й урівноважити пафос науки, що їй має бути дозволено сягати так глибоко, як лише спроможеться її мудрість. Надто впадало в око, що ті неймовірні, то жахливі, то смішні ексцентризми, які витворили тут природа і життя, форми й фізіономії, що, здавалося, навряд чи мали спорідненість із наземними й належали якійсь іншій планеті, були продуктом потайливості, огорнутості вічною темрявою, до якої достукався світ живого. Прибуття людського літального апарату на Марс чи, краще скажімо, на вічно сховану від сонця півкулю Меркурія не могло б стати для можливих мешканців цих «близьких» небесних тіл більшою сенсацією, ніж поява Кейперкейлзієвої батисфери тут унизу. Неможливо описати наївну цікавість, з якою безглузді мешканці морської безодні товклися навколо притулку гостей, як неможливо описати й безліч тих диких, таємничих гримас органічного світу, хижих пащек, безсоромних щелеп, великих, як телескоп, очей, схожих на паперові кораблі рибин, срібних сокирок із спрямованими назад очима, двометрових стеблоногих і ластоногих, що миготіли перед ілюмінаторами батисфери. Навіть драглисті чудовиська з мацаками, медузи, поліпи й сцифомедузи, що безвільно рухалися за течією, і ті, здавалося, судомно тріпались від хвилювання.

А втім, цілком можливо, що всі ці «natives»[366] морської глибини сприйняли гостя, який опустився до них і кидав таке потужне світло, за величезну відміну самих себе, бо багато з них теж мали таку здатність, як він, а саме: випромінювали світло. Досить було гостям, розповідав Адріан, вимкнути прожектори, як перед ними відкривалася інша дивовижна картина — далеко навкруги темряву моря, кружляючи і шугаючи, освітлювали рибини, що самі світилися; багато з них були обдаровані від природи такою властивістю, причому декотрі фосфорилися цілим тілом, а декотрі принаймні одним органом: мали електричний ліхтарик, яким не тільки надійно освітлювали собі шлях серед вічної ночі, але й приваблювали здобич або закликали до кохання. Декотрі більші глибинні мешканці випромінювали справді таке потужне світло, що засліплювали спостерігачів. Схожі на рурки, виставлені вперед, ніби на стеблині, очі багатьох із них, мабуть, були пристосовані для того, щоб на якомога більшій відстані помічати бодай найменше мерехтіння, яке означало небезпеку або здобич.

Оповідач жалкував, що ніяк не можна було спіймати й винести на поверхню бодай кілька найдивовижніших чудовиськ морської безодні. Для цього насамперед потрібне було б обладнання, щоб забезпечити їхнім тілам, коли їх підійматимуть, той жахливий атмосферний тиск, до якого вони звикли й пристосувалися: той самий, який — страшно подумати — налягав на стіни їхньої батисфери. Вони врівноважували його такою самою великою внутрішньою пружністю тканин і порожнин тіла й неодмінно полопали б якби тиск зменшився. З декотрими, на жаль, це сталося вже від самої зустрічі з прибульцями згори, як, наприклад, з одним особливо великим, тілесного кольору і майже шляхетних форм водяником, що його були побачили гості глибини, — легенького зіткнення з батисферою виявилось досить, щоб він розлетівся вдрузки…

Так розповідав Адріан, покурюючи сигару, наче він справді сам там побував і бачив усе це на власні очі,— тільки ледь усміхаючись, він так послідовно дотримувався цієї жартівливої форми, що я, хоч його тон смішив і захоплював мене, все-таки дивився на нього майже вражено. Він, мабуть, трохи піддражнював мене тією своєю усмішкою, а трохи глузував із мого внутрішнього опору його розповідям, якого не міг не відчути, бо добре знав мою байдужість, мало не антипатію до вибриків і таємниць природи, взагалі до «природи», і мою відданість сфері мовно-гуманітарній. Певне, саме це не в останню чергу спонукало його того вечора нагромаджувати мені все нові й нові відомості, чи, як у нього виходило, враження з царини страхітливо нелюдської, щоб підбити й мене разом із ним «пірнути в океан світів».

Перехід до цього полегшили йому попередні описи. Химерна неподібність життя морських глибин до того, що нам відоме, така разюча неподібність, наче воно вже належало не до нашої планети, стала першою зав'язкою до наступної його розповіді. А другою був клопштоківський вислів «крапля на відрі», дивовижну покірливість якого більше ніж виправдувало віддалено-неістотне і через мізерність об'єкта майже непомітне для широкого погляду розташування не лише Землі, а й усієї нашої планетної системи, тобто Сонця з його сімома супутниками, в галактичному вирі, в якому вона перебуває, в «нашій» галактиці,— про мільйони інших ми поки що не згадуватимемо. Слово «наша» надає тому безмежжю, до якого воно прикладене, певної інтимності, майже по-смішному розширюючи поняття рідного до неприступної людській уяві неосяжності, скромними, але надійно прилаштованими громадянами якої ми себе почуваємо. В цій прилаштованості, глибоко внутрішній прилаштованості, мабуть, виявляється схильність природи до сферичних форм, — і це була третя зав'язка до Адріанових міркувань про космос: почасти його навели на ці міркування незвичайні враження від перебування в порожнистій кулі, а саме, в Кейперкейлзієвій батисфері, де він нібито просидів кілька годин. Він дійшов висновку, що всі ми споконвіку живемо в порожнистій кулі, бо з галактичним простором, у якому нам десь у закутку надано крихітне місце, справи стоять ось як.

Він має десь таку форму, як плаский кишеньковий годинник, тобто круглий, але діаметр його перетину по колу багато більший від діаметру перетину в товщину. Це не те що незмірний, а страхітливо великий диск, який вічно крутиться і складається з концентрованих мас зірок, сузір'їв, зоряних скупчень, подвійних зірок, що описують навколо одна одної еліптичні орбіти, туманностей, ясних туманностей, кільцеподібних туманностей, туманних зірок і так далі. Проте цей диск подібний лише до круглої площини,