Читати книгу - "Підняти вітрила!"

Може, хтось із присутніх і засумнівався в щирості його слів, але Ісмаїл знав цю газель, знав він і те, що так ніжно й чарівно міг співати тільки голос із берегів Босфору. Якусь часину кок стояв заціпеніло, витріщивши очі на скриньку.

Ісмаїл, хоч і був у полоні чар, вирішив вивести все на чисту воду.

— Це є шахраювати! — сказав він, силкуючись говорити мовою кабальєро і калічачи її, як і всяку гяурську. — Нема ніякого шахрайства, сеньйори. Машина пана Едісона — справді велике диво. Хто не вірить, може підійти й побачити.

Кок вискочив на естраду, підозріло заглянув під стіл, потім подивився зверху, оглянув фонограф з усіх боків, постукав по ньому, всунув носа в трубу, потім сказав, усе ще сумніваючись:

— Заспівати ще газель!

Ні, це не шарлатанство, а справді диво, бо голос лунав з коробки, чисто розливаючись над майданом.

— Скільки коштувати? — спитав кок, уже нічого не тямлячи.

— Починається аукціон, сеньйори! Торги починаються з десяти песо! Десять золотих песо за машину пана Едісона!

По натовпу прокотився глухий гул. За десять песо можна було купити найчистокровнішого коня.

Запала коротка мовчанка, впродовж якої Ісмаїл намагався перевести десять песо у франки, драхми або в турецькі ліри. Та не встиг він нічого підрахувати, бо якийсь кабальєро в поношеному одязі гордовито ступив крок наперед.

— Одинадцять, сеньйоре! — вигукнув він, піднявши ціпок.

— Дванадцять! — вихопився кок, відкинувши підрахунки.

Люди повернули до нього голови, здивувавшись ще дужче.

— П'ятнадцять! — пролунав гордовитий голос.

— Двадцять! — видихнув кок, нищівно глянувши на незнайомця, який так зухвало перейшов йому дорогу.

— Двадцять п'ять, сеньйоре! — кинув той, знову піднявши ціпок.

За чверть години Ісмаїл зняв тюрбан і витер чоло. «Що хоче цей мерзотник? — подумав він, виведений із себе. — Чому він хоче забрати мою газель?»

— Ставиться п'ятдесят песо, сеньйори! — вигукнув кабальєро з машиною. — П'ятдесят песо раз, п'ятдесят песо два…

— П'ятдесят п'ять! — гаркнув Ісмаїл, мнучи тюрбан.

Противник підняв ціпок і сказав м'яко, ніби пропонував соняшникове насіння, а не великі золоті гроші:

— Шістдесят песо, сеньйоре!

— Шістдесят песо раз, шістдесят песо два…

Через дві години Ісмаїл піднімався на палубу шхуни з фонографом у руках, а кабальєро, який вів торги, залишився на пристані.

— Де ти ходиш? — накинувся на кока Герасім. Ісмаїл поставив фонограф і замість відповіді спитав:

— Капітан тут?

На борту був не тільки капітан, а й весь екіпаж — уже готувалися до відплиття.

— Що таке, Ісмаїле? — спитав Антон Лупан, виходячи на палубу.

Кок соромливо опустив очі.

— Пане, я купити оця машина, вона співати й розмовляти.

— Фонограф? Чудово, Ісмаїле!

— Ви не сердитесь?

— Навпаки, я дуже радий. Я чув про винахід Едісона, але не думав, що так швидко серед свого майна матимемо фонограф.

— Пане, — почав Ісмаїл, ніяковіючи при кожному слові, як завжди, коли мова заходила про гроші. — Можна дати сто песо?

— Сто песо? — Антон випустив карту з рук. — Ти, мабуть, збожеволів, Ісмаїле! Що ти робитимеш з ними? Це ж справжній маєток!

— Платити за оцю штуку.

— Сто песо?

— Вона співати газель, пане!

— Хто той шарлатан, який так тебе обдурив?

— Добрий день, сеньйоре! — сказав кабальєро на пристані, підмітаючи землю величезним капелюхом. — Віддайте мені, будь ласка, гроші, бо в мене є ще й інші справи.

— Це ваш фонограф, пане?

— Ні, сеньйоре! — відповів кабальєро, і його губи розтягнулися в тонкій посмішці. — Був мій, але я його продав годину тому.

— Це не продаж, а чисте ошуканство!

— Сеньйоре, прошу підбирати слова. За таку образу я можу запроторити вас до в'язниці. Це були прилюдні торги.

Антон Лупан узяв фонограф, ладен розтрощити його на друзки.

— Прошу, пане, візьміть назад свою іграшку. Може, знайдете іншого дурня, який дасть сотню песо.

— На жаль, сеньйоре! — відповів кабальєро з тією самою тонкою усмішкою. — Торги закінчено, їх не можна розпочати знову. Ваш чоловік будь-що хотів придбати фонограф і конкурував із секретарем президента, якого послав сам екселенц.

— Ну, тепер вам залишається пошукати секретаря.

— Ви вважаєте, — урвав його кабальєро, зачеплений за живе, — що президент Уругваю погодиться купити річ, від якої відмовився якийсь моряк? Прошу негайно віддати мені гроші, бо інакше я вимушений буду звернутися до суду і проситиму відшкодувати завдані мені збитки, а вони перевищать ціну покупки. У мене досить свідків, щоб відстояти свої інтереси!..

Сто песо — на той час дві з половиною тисячі франків, тобто вся сума, вкладена у французький банк Мартіном Стріклендом на рахунок екіпажу «Сперанци».

Антон Лупан зібрав людей і почав радити раду, як виплутатися з цієї халепи. Було тільки два шляхи: або віддати всім усі свої заощадження до останнього гроша, або залишити Ісмаїла в Монтевідео.

Звичайно, радості мало — залишатися за тисячі миль від батьківщини без жодної монети. Але така ж справжнісінька правда й те, що жоден з них не хотів залишати нікого у в'язниці Уругваю.

Треба було відкладати відплиття, хоч Антон не хотів гаяти жодної години в порту. Кабальєро погодився почекати до завтра до другої години, забравши собі, як гарантію, корабельні документи й морські книжки всього екіпажу…