Читати книгу - "Інститут"

— Якого хера вони роблять? — крикнув Дерик. Він стиснув голову руками.

Корінн побігла в кімнату для відпочинку, на ходу ді­стаючи шокер. Дон — за нею. Дерик — мабуть, чутливіший до гудіння, а може, просто більш наляканий — залишився на місці, стискаючи долонями скроні, наче боявся, що в нього вибухне мозок.

Коли вона дісталася до дверей, то побачила близько десятка дітей. Навіть Айріс Стенгоуп, яка після завтрашнього кіно стовідсотково відправиться на «Овочебазу». Вони стояли колом, тримаючись за руки, і гудіння тут було таке, що в Корінн засльозилися очі. Їй здалося, що в неї навіть пломби завібрували.

Треба новенького дістати. Недоростка. Думаю, це він усе затіяв. Треба шваркнути його, і коло розірветься.

Та після цієї думки пальці в неї розігнулись і шокер упав на килим. Позаду, ледь чутно крізь гудіння, до неї долинав голос Дерика, який кричав, щоб діти припинили те, що вони там роблять, і розійшлися по кімнатах. Чорна мала дивилася на Корінн, а на вустах у неї грала пихата посмішка.

«Зараз я її з тебе виб’ю», — подумала Корінн, а коли підняла руку, чорна кивнула:

«Правильно, лясни».

Ще один голос приєднався до Каліші: «Лясни!»

Тоді всі інші: «Лясни! Лясни! Лясни!»

Корінн Ровсон узялася лупити сама себе, спочатку правою рукою, тоді лівою, раз за разом, дедалі сильніше, усвідомлюючи, що її щоки спочатку печуть, тоді палають, але це усвідомлення було слабким і віддаленим, бо тепер гудіння стало зовсім не гудінням, а грандіозним БВАААААА — відлунням ізсередини.

Вона впала на коліна, а Дон пронісся повз неї.

— Ану припиніть, що ви робите, довбані малі…

Його рука здійнялася, тоді пролунав електричний тріск, бо він шваркнув себе межи очі. Дон смикнувся назад, ноги розбіглися й зібралися знов докупи у смішному піруеті, очі вилізли з орбіт. Рот роззявився, і всередину він всадив дуло шокера. Тріск електрики вийшов приглушеним, але результат було видно. Горло роздулося, наче сечовий міхур. У ніздрях блимнуло блакитне світло. Тоді він повалився на обличчя, від чого тонке дуло шокера забилося йому ще глибше в горлянку, аж до основи, а палець усе ще конвульсивно смикався на гачку.

Каліша повела їх у коридор житлової частини, не розмикаючи рук, ніби першокласників на шкільній екскурсії. Дерик-Штрик побачив дітей і подався назад, однією рукою стискаючи шокер, другою — ручку дверей кінозалу. Далі по коридору, між буфетом з одного боку і палатою «А» з іншого, стояв лікар Еверетт Галлас, роззявивши рота.

Тоді по двійчастих замкнених дверях «Овочебази» загупали кулаки. Дерик впустив шокер і підняв руку, яка його перед тим стискала, демонструючи, що він беззбройний.

— Я вам нічого не зроблю, — заскиглив він. — Робіть що хочете, я вам нічого не…

Двері кінозалу захряснулись, обрубуючи його речення й заодно три пальці.

Лікар Галлас обернувся і втік. Двоє інших червоних доглядачів з’явилися з кімнати для персоналу за сходами крематорію. Вони побігли в бік Каліші та її імпровізованої команди, обоє з шокерами напоготові. Пара зупинилася біля замкнених дверей палати «А», шваркнула одне одного й упала на коліна. Так вони й продовжували обмінюватися ударами струму, доки зрештою обоє без тями не звалилися на підлогу. З’явилися нові доглядачі, які чи то почули, чи то відчули, що відбувається… і відступили, деякі — вниз сходами крематорію (а це мертвий кут, і не лише метафорично), інші — назад до кімнати для персоналу чи лікарської кімнати позаду.

«Ходімо, Ша». Ейвері дивився в коридор, повз Дерика, який ревів над скривавленими куксами пальців, і двох непритомних доглядачів.

«Ми що, не тікаємо?»

«Тікаємо. Але спершу маємо випустити їх».

Шеренга дітей рушила коридором до Палати «А», у серце гудіння.

23

«Я не знаю, як вони обирають, кого вбивати, — продов­жувала Морін. — Часто замислювалася над цим, але це, напевно, працює, бо ще ніхто за останні сімдесят п’ять років не скинув атомну бомбу й не почав чергову світову війну. Лише задумайся, наскільки це фантастичне досягнення. Знаю, деякі люди кажуть, що це Бог за нами наглядає, деякі — що річ у дипломатії або ВГЗ, взаємно гарантованому знищенні, але я не вірю. Це все Інститут».

Вона спинилася, щоб сьорбнути води, тоді продовжила:

«Вони знають, яких дітей брати, завдяки тесту, що його більшість проходять одразу після народження. Я не мала б знати, що це за тест, я ж просто скромна покоївка, але я ще слухаю, крім того що доношу. А ще я шпигую. Це називається МНФ, означає мозковий нейротрофічний фактор. Дітей з високим рівнем МНФ позначають, вистежують і зрештою забирають в Інститут. Іноді в шістна­дцять, але більшість у молодшому віці. Вони викрадають тих, у кого реально високі показники МНФ, забирають їх якнайшвидше. У нас бували й восьмирічні».

Тому й узяли Ейвері, подумав Люк. І близнючок Вілкокс.

«Їх готують у Передній половині. Частково шляхом ін’єкцій, частково впливами якихось вогників Штазі, як їх лікар Гендрікс називає. Деякі діти, котрі сюди приходять, мають телепатичні здібності — читають думки. Деякі телекінетичні — рухають предмети. Після уколів і вогників Штазі деякі діти залишаються такими ж, як були, але більшість стають трішки сильнішими в тій здібності, через яку їх узяли. А є ще кілька тих, яких Гендрікс називає рожевими. Вони отримують додаткові перевірки та уколи й іноді набувають обох здібностей. Якось я чула, як лікар Гендрікс говорив, що здібностей може бути й більше, і якщо ми їх відкриємо, то зможемо змінити все на краще».

— ТП і ТК, — бурмотнув Люк. — Так сталося зі мною, але я це приховав. Принаймні спробував.

«Коли вони готові до… до роботи, їх переводять з Передньої половини в Задню. Вони там дивляться фільми, де показують одну й ту саму особу, раз за разом. Удома, на роботі, під час гри, під час сімейних зустрічей. Тоді дістають образ-ініціатор, який повертає вогники Штазі та об’єднує їх. Розумієш… це діє так… що коли вони самі, їхні сили незначні навіть після підсилень, але коли вони разом, їхні здібності зростають… як там, є математичний термін…»

— Експоненційно, — закінчив Люк.

«Не пам’ятаю те слово. Я змучилася. Важливо те, що з допомогою цих дітей усувають деяких людей. Іноді це схоже на нещасний випадок. Іноді виглядає як самогубство. Іноді — як убивство. Але це завжди діти. Пам’ятаєш того політика, Марка Берковіца? То діти. Джанґі Ґафур, чоловік, який начебто помилково підірвався на своїй фабриці вибухівки в провінції Кундуз два роки тому? І то діти. Було багато інших, навіть лише за мій час перебування в Інституті. Можна сказати, що для цього немає логічних причин — шість років тому був аргентинський поет, що наковтався лугу, — і я принаймні цих причин не бачу, але мусять бути, бо світ ще існує. Якось я чула, як місіс Сіґсбі, вона тут головна, говорила, що ми ніби люди, які постійно рятують судно, бо інакше воно б потонуло, і я їй вірю».

Морін знову потерла очі, тоді схилилася вперед, дивлячись просто в камеру.

«Їм постійно потрібні нові діти з високими показниками МНФ, бо в Задній половині вони виснажуються. У них головні болі, які дедалі гіршають, і щоразу, коли вони дивляться на вогники Штазі чи на лікаря Гендрікса з його феєрверком,