Читати книгу - "Тінь вітру"

Почувши це, Мікель вирішив не казати Хуліанові правди. Якщо той дізнається, що пан Рікардо тримає Пенелопу під замком і що дівчина, ймовірно, носить його, Хуліанову, дитину, він не поїде до Парижа. Але розумів Мікель і інше: якщо Хуліан залишиться в Барселоні, йому гаплик. Тож Молінер вирішив промовчати: нехай Хуліан їде до Парижа, не знаючи, що трапилося; нехай вірить, що рано чи пізно Пенелопа приїде до нього. Сам Мікель, прощаючись із Хуліаном на Французькому вокзалі, волів вірити, що не все ще втрачено.

За кілька днів після зникнення Хуліана почалося справжнє пекло. У пана Рікардо Алдаї аж піна йшла з рота. Половина поліційного управління кинулася на пошуки втікача, але даремно. Тоді Алдая звинуватив Фортюні в тому, що той десь сховав сина, і погрожував стерти нещасного капелюшника з лиця землі. Капелюшник, не розуміючи, що відбувається, у свою чергу звинуватив свою дружину Софі в тому, що це вона спланувала втечу свого жалюгідного синка, й пообіцяв викинути її з дому. Нікому й на думку не спадало, що насправді спланував усе Мікель Молінер — нікому, крім Хорхе Алдаї, який прийшов до приятеля два тижні по тому.

Хорхе вже не тремтів, як раніше, від переляку та тривоги. То був зовсім інший Хорхе Алдая — дорослий чоловік, позбавлений наївності. Причина його візиту була зрозуміла: він дізнався, що саме Мікель допоміг Хуліанові втекти. Хорхе сказав, що їхній із Мікелем дружбі покладено край, що він не бажає його більше бачити, а якщо той комусь розповість про таємницю Пенелопи, він, Хорхе Алдая, вб’є Молінера.

Кількома тижнями пізніше Мікель отримав листа з вигаданим іменем відправника. Лист був з Парижа, від Хуліана. Каракс писав, що з ним усе гаразд, він скучив за своїм другом і повідомляє свою нову адресу. Розпитував Хуліан про свою матір та про Пенелопу. Був у конверті ще один лист — лист, адресований Пенелопі. Мікель надіслав цього листа, але Пенелопі так і не судилося отримати його.

Мікель розсудливо вирішив почекати кілька місяців. Він писав Хуліанові щотижня, згадуючи лише про те, що вважав за доцільне, себто майже ні про що. Хуліан, у свою чергу, розповідав йому про Париж, про труднощі, які стали його переслідувати, про те, яким самотнім та безпорадним він почувається. Мікель надсилав йому гроші, книжки та запевняв у своїй дружбі. У кожному конверті від Хуліана були листи для Пенелопи; Мікель відправляв їх з різних поштових відділень, хоча й знав, що надаремне. Хуліан щоразу запитував про Пенелопу, але Мікель не міг йому нічого відповісти. Від Хасінти він дізнався, що Пенелопа не виходила з будинку на проспекті Тібідабо з того самого дня, коли батько замкнув її на горищі.

Якось увечері Хорхе Алдая підстеріг Мікеля за два квартали від його будинку.

— Ти прийшов мене вбити? — спитав Мікель.

Хорхе відповів, що він прийшов зробити послугу йому та його приятелеві Хуліану. Передаючи Мікелеві якогось конверта, Хорхе наполягав, що лист неодмінно має потрапити до рук Хуліана, де б той не ховався.

— Так буде краще для всіх, — солідно промовив Алдая-молодший.

У конверті лежав аркуш паперу, на якому рукою Пенелопи Алдаї було написано:

Дорогий Хуліане.

Пишу тобі, щоб повідомити: я невдовзі одружуюся. Благаю тебе, більше мені не пиши, забудь мене, розпочни нове життя. Я не маю на тебе зла, але було б нечесно, якби я не зізналася, що ніколи не кохала тебе. І ніколи б не покохала.

Бажаю тобі всього найкращого, де б ти не перебував.

Пенелопа.

Мікель тисячу разів перечитував цього листа. Письма не можна було сплутати, але він ані на мить не вірив, що Пенелопа сама написала це: «...де б ти не перебував». Хіба вона не знала, що Хуліан у Парижі, чекає на неї?.. «Отже, вона вдавала, буцімто їй невідоме його місцеперебування, — розмірковував Мікель. — Отже, вона хоче його захистити».

Мікель не міг утямити, що ж могло спонукати Пенелопу до написання таких слів. Чим іще міг погрожувати їй пан Рікардо, ув’язнивши її в кімнаті на горищі? Краще, ніж будь-хто інший, Пенелопа розуміла, що цей лист стане отруєним кинджалом для Хуліанового серця. Подумати лишень: дев’ятнадцятирічний юнак у далекому, ворожому місті, покинутий усіма, живе лише оманливою надією знов побачити її! Від чого вона його захищала, відштовхуючи від себе в такий спосіб?.. Після тривалих розмірковувань Мікель вирішив не надсилати листа, не дізнавшись спершу, що стало спонукою до його написання. Без поважної причини його рука не встромить такий кинджал у серце друга.

Кілька днів по тому Хорхе дізнався, що пан Рікардо Алдая, стомившись від благань Хасінти, яка вартувала біля дверей будинку, скористався своїми широкими зв’язками та запроторив гувернантку до притулку для божевільних, що в Орті. Мікель хотів був побачитися з нею, та йому було відмовлено — Хасінта Коронадо мала провести перші три місяці на самоті. Після трьох місяців мовчання та темряви, як запевнив Мікеля один з лікарів, веселий молодик, пацієнти вже не бешкетують.

Тоді Мікель пішов до пансіону, в якому Хасінта мешкала якийсь недовгий час після свого звільнення. Коли він назвав своє ім’я, хазяйка пригадала, що Хасінта залишила для нього записку; а ще вона пригадала, що пані Коронадо заборгувала їй чинш за три тижні. Мікель сплатив борг, хоча й сумнівався, що той існував насправді, і забрав записку. Гувернантка писала, що Лауру, одну зі служниць Алдаїв, звільнили, коли дізналися, що вона відправила листа Пенелопи до Хуліана. Але куди ж Пенелопа адресувала своє послання?.. Мікель розсудив: єдиною адресою, яку могла знати Пенелопа, була адреса Хуліанових батьків на вулиці Св. Антоніо. Мабуть, дівчина сподівалася, що батьки надішлють листа на паризьку адресу Хуліана.

І Мікель вирішив навідатися до Софі Каракс, щоб забрати листа й переслати його адресатові. Однак у будинку Фортюні Мікеля очікував неприємний сюрприз: Софі Каракс там більше не жила. Вона покинула чоловіка кілька днів тому — принаймні так казали сусіди.

Тоді Мікель спробував поговорити із самим капелюшником, який зачинився у своїй крамниці й сидів там цілими днями, люто страждаючи від гніву та приниження. Мікель сказав, що прийшов забрати листа, який мав надійти його синові Хуліану кількома днями раніше. Та єдиним, що почув Мікель, було:

— У мене немає сина.

Мікель Молінер пішов геть, не знаючи, що лист опинився в руках сторожихи й що багато років опісля ти, Даніелю, знайдеш його й прочитаєш слова, які Пенелопа від щирого серця