Читати книгу - "Пташиний спів"

Біля входу в тунель стояв знервований Елліс.

— А, Еллісе, надішліть у тунель пару каналізаційних пацюків, добре? Майор Уїр зламав руку.

— Де ви були, сер?

— Допомагав саперам. Треба ж показати їм, що ми добровільно це робимо. Тоді, якщо добре їх попросити, вони нам і бліндаж збудують.

— Я хвилювався, сер. Ви що, не могли когось іншого відправити?

— Досить, Еллісе. Давайте, відправте туди двох солдатів. Я піду прогуляюся. Хороший день сьогодні, правда?

Було чути, як нижче по лінії фронту сержант-майор роти Прайс наказує солдатам, яким доручено ремонтувати траншеї. Стівен посміхнувся. Коли європейські поля більше не будуть потрібні людям і їх поглине полум’я творіння, Прайс так і буде складати списки.

— Звичайно, ви можете поїхати, — сказав полковник Грей. — У нас же зараз цивілізована війна. Ми будемо знати, де вас шукати. Тільки пильнуйте, щоб молодий Елліс не збив вас із правильного шляху.

— Дякую, сер.

Грей знов заглибився в книгу та закинув ноги на стіл. Поки Стівен та Елліс виходили з будинку, в якому розмішувався штаб батальйону, Грей уже встиг прочитати сторінку з Фукідіда.

Наступного дня поїзд повіз їх крізь села, майже повністю поховані під уламками від сутичок. Стівена дивувала можливість визирнути з траншеї та лише за кілька миль від лінії фронту побачити нормальне сільське життя — хоча після майже трьох років війни усю територію засипало сміттям, яке виготовляла легка промисловість країн. Бочки з-під палива, гільзи від снарядів, дерев’яні ящики, бляшанки, упаковки з-під усіляких товарів та боєприпасів — усе це лежало вздовж залізниці.

Через десять хвилин вони побачили перше зелене дерево, перший стовбур, не понівечений і спалений снарядами, але дотепер вкритий коричневою корою та увінчаний гілками, в яких гуртувалися голуби та дрозди.

Елліс запропонував цигарку. Стівен узяв пачку.

— «Flag» — «Прапор». Де ви таке дістаєте, Еллісе?

— Мені цікаво, скільки різних марок цигарок я зможу знайти. Ще є якісь «Kitchener’s Small Size» — «Цигарки Кітченера» у малій упаковці — я ще їх не пробував.

Запах дешевих цигарок наповнив купе. Відтоді як Елліс уперше сказав про Ам’єн, рішучість Стівена поступово згасала.

Він не сподівався колись туди повернутися, але з часом дійшов висновку, що все, що там відбулося, було надто давно — і надто незвично, — щоб якось вплинути на теперішнє його життя. Можливо, була небезпека у тому, щоби навідатися в місця із минулого, а проте не вважав своє серце готовим до сентиментів. Він відчував лише дещицю цікавості — хотілося подивитися, що сталось із містом за увесь цей час, — Грей казав, що Ам’єн «розтрощила артилерія».

— Можна вас запитати, сер? — звернувся до нього Елліс. — Щодо тих карт, пам’ятаєте? Ви...

— Вам не обов’язково називати мене «сер». Щодо карт... А як ви думаєте?

— Я думаю, що ви підтасували.

Стівен всміхнувся.

— Звісно, підтасував. Навіть Уїр це знає.

— Тоді навіщо він просить вас поворожити?

— Бо йому страшно.

На обличчі Елліса з’явилося спантеличення.

— Так, я припускаю, що це дивно. Уїр ні у що не вірить. І йому потрібна хоч якась підтримка. Він намагається вірити, що б’ється за можливість залишитися живим. Що можна навіть померти за можливість залишитися живим, якщо можна так сказати.

— І карти йому допомагають?

— Можливо. Він дуже наляканий. Можливо, йому вдається обманювати самого себе.

— Зрозумів, — сказав Елліс. І різко додав: — І коли ж він перетворився на боягуза?

Стівен м’яко відповів:

— Я не думаю, що він боїться у тому сенсі, у якому ви це розумієте. Він не боїться газу, чи снарядів, чи того, що його завалить під землею. Він боїться відсутності у цьому всьому сенсу, відсутності мети. Він боїться, що десь помилився і пішов не тією стежкою, не у те життя.

— Ясно, — відповів Елліс, не певний, що зрозумів.

Поїзд гуркотів рейками у напрямку Ам’єна, і Стівен відчув посилення приємного передчуття. Щоправда, Елліс був не тією людиною, яку б Стівен обрав своїм компаньйоном, але він вирішив ставитися до нього добре. Уїр зараз був у шпиталі під Аррасом — він сподівався, що його відпустять додому, але його поранення викликало у лікарів підозри, бо з перших же днів війни піхотинці нерідко встромляли руки між шестернями лебідок, аби отримати серйозну травму.

Елліс вийняв блокнот і почав писати листа додому. Стівен роздивлявся пейзажі за вікном. Шум бойовища поступово відпускав його.

На відміну від Уїра, якого свист уявних снарядів не покидав навіть у тиші спальні в батьківському домі, Стівен міг забувати про війну.

Яким він був сім років тому? У якому світі жив? Яке яскраве напівнепритомне існування було у нього? Тоді усе здавалося таким правильним: сильні почуття, котрі виривалися назовні, підтримувані щоразу новими задоволеннями кожного дня. Тоді це здавалося не просто правильним, а