Читати книгу - "Пташиний спів"

— Заради бога, що там таке? Ви весь тунель обвалите!

Стівен лежав обличчям вниз, важко дихаючи, із заплющеними очима.

— Лежіть спокійно, — сказав Уїр. — Заради Бога, не ворушіться, вона поруч зі мною.

Стівен мовчки і нерухомо лежав. Уїр теж не ворушився. Стівен почув, як він тихенько насвистує, намагаючись заспокоїти налякану пташку або заманити у свою руку. Стівен усе ще був обличчям не в той бік — тіло Уїра заступало йому шлях до світла.

Раптом Уїр зробив різкий рух.

— Упіймав, — сказав він. — Вона у мене у руці.

— Добре. Тепер полізли. Ви будете першим, а я — за вами.

— У мене тільки одна рука — я не можу нести пташку.

— Так убийте її. Це лише канарка, давайте вже. Я хочу нагору. Мене вже судомить. Я хочу забратися звідси.

Повисла тиша. Уїр не ворушився. Зрештою він промовив:

— Я не можу її убити. Не можу.

Стівен відчув дивну важкість у животі.

— Ви повинні вбити пташку, — сказав він. У роті було сухо, і голос вийшов м’яким.

Знову тиша.

— Я не можу, Рейзфорде. Не можу я цього зробити. Це лише крихітна пташка. Вона не зробила нікому зла.

Стівен, намагаючись опанувати себе, повторив:

— Заради усього святого, просто вбийте її. Стисніть кулак. Або відкусіть голову. Що завгодно.

— Вбийте самі.

— Ні! Занадто ризиковано передавати мені пташку! Вона може знов утекти.

Уїр перекинувся на спину та простягнув Стівенові ліву руку. Між вказівним та великим пальцями визирнула голова пташки.

— Ось, — сказав Уїр. — Я потримаю, а ви дістаньте ножа та переріжте їй горло.

Стівен відчув, як його буравить погляд Уїра. Він засунув руку в кишеню та знайшов ніж. Відкривши лезо, він підповз до колін Уїра — той напружив спину та подивився в очі Стівенові, коли той просунув голову між його гомілками.

Двоє чоловіків дивилися один на одного та на крихітну жовту голівку між ними. Стівен згадав шеренги солдатів, які на його очах ішли під кулі. Згадав, як кричала земля у сутінках у Тьєпвалі. Уїр не відводив погляду. Стівен поклав ножа назад у кишеню та поборов сльози майже на підступі. Уїр може випустити пташку. Пташка може торкнутися його.

— Я візьму її, — зрештою сказав він.

— Вам будуть потрібні обидві руки, щоби повзти та копати, — сказав Уїр.

— Я знаю.

Стівен витяг носовичок та зробив люльку для пташки: зв’язав три кути разом, а четвертий залишив вільним.

— Ось, кладіть її сюди, а я зав’яжу.

Стиснувши зуби, він простягнув руки до Уїра, який випустив пташку в хустинку. Стівена пересіпнуло від відчуття, як вона б’ється крилами об його долоні. Тремкими пальцями він зав’язав четвертий кут, узяв вузлик в зуби та поповз назад через Уїра.

Вони повільно просувалися до виходу. Стівен розсував в боки обвалену землю та по можливості розширював тунель. Уїр старанно повз, спираючись на ліву руку.

У тісноті та темряві Стівен відчував пернату ношу під своїм обличчям. Іноді пташка починала бити крилами та намагалася вирватися, та частіше просто тихенько лежала. В його уяві виникало то розправлене крило, то поривчасті рухи голови, то чорні безжалісні очі. Він спробував відволіктися та змінити плин думок, але в голову нічого не йшло. Його мозок наче закрився, пропустивши тільки один образ: викопні залишки птаха, відбиток птеродактиля на вапняку, довгий жорстокий дзьоб з доісторично загнутим кінцем, відкрите опахало скелета, його незначна ширина та величезний розмах — особливо з нижньої сторони ламкого крила, його сильні пера, котрі з одного боку живить пташина кров, а з іншого — вони з’єднуються у дельту, яка буде ляскати та бити його по обличчі, як скажена істота, і у вирі чистої ворожості своїм величезним дзьобом виклює йому очі.

Маленька канарка, котра висіла у нього з рота, легенько ворушилася, і її довгі пера вилізли з носовичка та легенько гладили лице Стівена. Він заплющив очі та повз вперед. Йому страшенно хотілося в грязюку та сморід, до звуків артилерії.

Уїр за ним ліз так швидко, наскільки міг. Він попросив Стівена зупинитися, щоб для зручності заховати поранену руку під куртку. Дві кістки на мить потерлись одна до одної, й Уїр болісно закричав.

Вони доповзли до драбини — тут вже було достатньо місця, щоби стояти. Стівен витяг хустку з рота та простяг Уїру.

— Я вилізу нагору та пришлю двох ваших солдатів на допомогу. А ви тримайте ось це.

Уїр кивнув. Стівен бачив, що той сильно зблід. Раптом Уїр посміхнувся тією широкою посмішкою з порожніми очима, котра так лякала Елліса.

— Ви відважна людина, Рейзфорде, — сказав він.

Стівен підняв брови.

— Просто чекайте тут.

Він підіймався шахтою зі зростаючою радістю.