Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Вона тобі не казала?

— Ніколи, нічого! Вона ніколи нічого мені не розповідала, а я, звісно, не сміла розпитувати… Знаєте, вона плакала! Весь час плакала нишком… І перестала виходити з дому, коли стало помітно… ви мене розумієте.

Чезаріно перелякано здійняв руки, вимагаючи, щоб служниця замовкла. Вкинутий в жахливу порожнечу цією раптовою смертю, він відчував нездоланну потребу про все дізнатися і водночас не хотів нічого знати. Ганьба завелика. Його мати померла від цієї ганьби, і вона ще там, у кімнаті.

Затуливши обличчя руками, Чезаріно відійшов до вікна і на самоті поринув у роздуми.

Але й він не зміг згадати, чи бачив коли-небудь у домі якого-небудь чоловіка, котрий викликав би в нього підозру. Добре, а поза домом? Мати мало бувала вдома! Що він знає про її життя поза межами цих стін? Ким була його мати поза тим вузьким колом їхнього спілкування тут, вечорами, під час спільної вечері? Вона жила своїм життям, куди йому було зась. Певно, мати з кимось зійшлася… Але з ким?.. Вона плакала. Отже, він кинув її, не захотів чи не зміг одружитись. Ось чому вона віддала сина в коледж — аби позбавити його й себе неминучої ганьби. А що потім? У червні він однаково вийшов би з коледжу. І як тоді? Чи вона думала й далі приховувати всі сліди свого гріха?

Він відвів руки від обличчя, аби ще раз поглянути на немовля. Повитуха сповила його й поклала на канапу, де спав Чезаріно, коли жив удома. Чепчик, сорочечка, слинявчик… Та ні, вона явно хотіла лишити дитину в себе! І, звичайно, сама наготувала їй придане. Виходить, повернувшись з коледжу, Чезаріно побачив би в домі незнайому маленьку істоту. Що сказала б йому мати тоді? Ось, ось чому вона вмерла! Хто зна, які потаємні муки пережила вона за ці місяці! Ах, негідник, який негідник той, хто змусив її страждати — зганьбив і кинув! І вона ховалася вдома, приховуючи своє становище, і, може, втратила місце вчительки у трудовій школі… На які кошти вона жила всі ці місяці? Либонь, на заощадження, що їх вона відклала за довгі роки праці. А тепер?

Чезаріно раптом відчув, що порожнеча навколо нього стає ще ширшою і чорнішою. Він зовсім один, один на білому світі, ні допомоги, ні рідних — близьких чи далеких, сам на сам з цією крихітною істотою, яка вбила матір при появі на світ і сама опинилася в такій же порожнечі, приречена на таку ж долю… без батька… як і він.

Як і він? А що, коли й він… так само… чом раніше він про це не подумав? Може, й він народився так само? Що знає він про свого батька? Хто він був, цей Чезаре Брей? …Брей? А хіба це не прізвище матері? Так. Енріка Брей. Вона завжди так підписувалась, і всі знали її як учительку Брей. Якби вона була вдовою, то, приїхавши до Рима й почавши вчителювати, вона не назвалася б своїм дівочим прізвищем, а принаймні приєднала б його до чоловікового. Але ні: Брей — це її власне прізвище, і, отже, він носить материне прізвище, а цього покійного Чезаре, від якого в домі не лишилося й сліду, може, й не було зовсім? А раптом він був Чезаре, але не Брей… Хто зна, яке справжнє прізвище його батька! І як це все досі не спадало йому на думку?

— Послухайте-но, мій бідолашний паничу! — озвалася до нього служниця. — Ось повитуха тут каже… Це малятко…

— Так, — урвала її повитуха, — маляткові треба молока. А хто його годуватиме?

Чезаріно розгублено подивився на неї.

— Я казала, — вела далі повитуха, — що коли вже воно отак народилося… і бідолашної матінки більше немає… а ви, сердешний хлопчику, не годні подбати про маля… я казала…

— Що треба забрати його? — насупивши брови, спитав Чезаріно.'

— Але ж поміркуйте самі, — казала вона, — мені слід повідомити про нього в міську управу. Я маю знати, що ви збираєтеся робити.

— Так, — ізнову ніяковіючи, мовив Чезаріно. — Так… Зачекайте… я хочу… хочу спершу поглянути…

І він озирнувся довкола, ніби чогось шукаючи. Служниця прийшла йому на допомогу.

— Ключі? — тихо спитала вона.

— Які ключі? — машинально повторив він.

— Ви шукаєте низку ключів, щоб подивитись… або ще що? Вони он там, на піддзеркальнику, в материній кімнаті.

Чезаре зробив крок, та одразу ж зупинився, подумавши, що знову побачить матір, тепер, коли він усе знає. Служниця, що рушила за ним слідом, додала ще тихше:

— Багато про що слід подбати, паниченьку. Я розумію, ви розгубилися, сам-один, бідна невинна душенько… Приходив лікар, я бігала до аптеки… накупила всього… Ну, то дрібне, тепер слід подбати й про сердешну маму, га? Що робити?.. Ви вже вирішуйте…

Чезаріно рушив по ключі. Знову побачив випростану, довгу, закляклу маму на ліжку і ніби заворожений наблизився до неї. Ох, ці німі, навіки німі вуста, які так багато мали йому сказати! Вона забрала з собою, у страхітливу німоту смерті таємницю цієї дитини, а також і таємницю його власного народження… Але, може, пошукати чого, подивитися?.. Де ж вони, ці ключі?

Він узяв їх з піддзеркальника й пішов слідом за служницею до маленького кабінету матері.

— Пошукайте там, у тій шафці.

Він знайшов там трохи більш як сто лір, мабуть, усе, що лишилося від її заощаджень.

— Оце й усе?

— Все… Зачекайте…

У шафці він знайшов кілька листів. Й одразу ж вирішив їх прочитати. Але то були листи від учительки з професійної школи, писані до матері у Ріо Фреддо, де два роки тому вони разом відпочивали під час літніх канікул. А через рік ця вчителька, материна подруга, померла. З останнього листа раптом вислизнув на підлогу папірець, і служниця квапливо підняла його.

— Дай-но сюди! Дай сюди!

Записка була написана олівцем, без зазначення дати й адреси: «Сьогодні ніяк не виходить. Може, у п'ятницю. Альберто».

— Альберто… — повторив Чезаріно, дивлячись на служницю. — Це він! Альберто… Ти його знаєш? Нічого не знаєш? Так-таки й нічого? Відповідай!

— Ні, ні, мій паничу, я ж вам сказала.

Він знову почав порпатись у шафці, обнишпорив усю кімнату, але нічого не знайшов. Лише це ім’я. Відомо тільки, що батька дитини звуть Альберто. А його батька — Чезаре… Два імені — і більш нічого. А вона лежить мертва, там. І він один