Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Охоплений нестерпною жалістю, в якій уже проступала братня ніжність, він відчув, як від розпачу в ньому прокидається шалена енергія. Він вийняв із шафки кілька материних коштовностей і віддав їх служниці, щоб та роздобула грошей, на перший час. Потім вийшов до вітальні й попросив служителя подбати про все, що треба зробити для мами. Знову побіг до повитухи й попросив її негайно знайти дитині годувальницю. Метнувся по свого учнівського картуза туди, до кімнати покійниці, подумки пообіцяв матері, що не дасть пропасти ні її маленькому, ні собі, й побіг до коледжу переговорити з директором.
За одну мить він зробився ніби зовсім іншою людиною. Не скаржачись, розповів директорові про своє становище, про наміри й попросив допомоги спокійно, твердо переконаний, що ніхто йому не відмовить, бо він має святе право на допомогу за всі ті страждання, на які його, ні в чому не винного, прирекла власна мати і невідомий, що дав йому життя, і той, другий, котрий одібрав у нього матір, залишивши на руках з немовлям.
Директор слухав його, розтуливши від подиву рот, з очима, повними сліз; він одразу ж запевнив Чезаріно, що зробить усе, аби якнайшвидше йому допомогти, і ніколи-ніколи не кине його напризволяще. Він притис учня до грудей, плачучи разом з ним, пообіцяв того ж вечора зайти до нього і, можливо, принести добрі вісті.
— Гаразд. Дякую, синьйоре. Я на вас чекатиму.
І прожогом кинувся додому.
Невеличка допомога наспіла швидко, та Чезаріно майже цього не помітив, бо все пішло на похорон, про який подбали чужі люди.
Сам він думав тільки про дитину, про те, як порятувати її і себе, як піти геть з цього сумного дому, де, на довершення ганьби, зібрано — хто зна, як і звідки — порцеляну, всю цю обстанову, може, й не розкішну, але, звісно, дорогу. Він дивився на мамине майно майже з ненавистю, — адже в них, у цих речах, крилася таємниця його народження. Треба їх негайно позбутися, лишивши тільки найскромніше і найнеобхідніше, аби умеблювати три вбогі кімнатки, що їх він винайняв за містом з допомогою директора коледжу.
Він довго й запекло торгувався зі скупниками старих меблів і лахмітниками, яких йому нараяли сусіди. Як не дивно, тепер йому здавалося, що ці речі належать передусім дитині, коли вже мати померла через неї і тим самим зняла завісу з таємниці свого багатства. А дитя, таке малесеньке й безмовне, мало право, чорт забирай, не відчувати ганьби, тим більше що не воно, а інший захищав його інтереси.
Він продав би й мамині сукні, і прикраси меланхолійній і хворобливій перекупці, що прийшла до нього, пообвішувана разками намиста, якби та улесливим голосочком і з солоденькими посмішечками не натякнула, для якої клієнтури призначає ці сукні й оздоби. Він вигнав її геть. О, ці речі, ніби живі, вони ще зберігали той запах парфумів, який так бентежив його останнім часом! Коли він ховав їх, йому здалося, що від них ніби віє подихом немовляти, і це підсилювало гостре відчуття того, що все тут, геть усе належить оцій дитині, вимитій, припудреній тальком і сповитій у розкішне придане, яке наготувала йому власноруч мати перед смертю. Цю дитину треба було не тільки порятувати, але й оточити всіма тими турботами, якими б неодмінно оточила її мати; дитина здавалася тепер Чезаріно дорогою, неоціненною і милою істотою, завдяки якій у ньому несподівано прокинулась чудова, мужня материна бадьорість.
Він не помічав (хоча це могли помітити інші), що жвава і палка енергія матері в його худенькому жалюгідному тілі підтримувалась лише відчайдушним зусиллям, і це робило хлопчика різким, підозріливим і навіть жорстоким. Так, навіть жорстоким, адже йому стало жорстокості звільнити стару служницю Розу, а вона ж так підтримала його в нещасті. Та його не можна було винуватити в тому, що він робив чи говорив. Бо служницю він звільнив слушно, адже йому доводилося платити чималі гроші годувальниці; правда, можна було знайти іншу раду, але люди простили йому й це, ба навіть простила сама Роза: він же, бідолаха, мабуть, і не помічав, що чинить жорстоко щодо інших, — на нього самого тепер сипалися тяжкі злигодні. Якби не співчуття, то найбільше, що можна було б дозволити собі, — це посміхнутися, дивлячись на змученого чоловічка, на худенькі підсмикнуті вгору плечки, на бліде й суворе личко, на ці примружені за товстими скельцями очі. Змучений, засмиканий страхом чогось не встигнути, запізнитись, він постійно усе кудись бігав, клопотався про все. Йому допомагали, а він навіть забував дякувати. Не подякував навіть директорові коледжу, коли той відвідав його на новій квартирі й повідомив, що знайшов йому місце писаря в міністерстві народної освіти.
— Цього, звичайно, не досить. Але вечорами, після роботи, ти даватимеш приватні уроки учням молодших класів. І побачиш, цього тобі вистачить. Ти — молодець.
— Так, синьоре. А костюм?
— Який костюм?
— Не піду ж я до міністерства в шкільній формі.
— Одягни старий костюм, що його ти носив до вступу в коледж.
— Ні, синьйоре, не можу. Мені завжди все шили так, як хотіла мама, з короткими штанами. І в мене нема жодного чорного костюма.
Всі перепони, що поставали перед ним (а їх було чимало), не так пригнічували його, як дратували. Він хотів перемогти, він мусив здобути перемогу! От тільки, що дужче він прагнув перемогти, то більшої допомоги жадав від інших. І коли в міністерстві інші переписувачі паперів, люди здебільшого в літах або й старі, марнували час, байдикували, незважаючи на погрози начальства закрити відділ переписування через його малу віддачу, — він починав голосно сопіти, тупав ногою, кидав на них через стіл пекучі погляди або грюкав кулаком по столу, і не тому, що їхнє байдикування здавалося йому безчесним, а тому, що вони, не вважаючи за свій обов’язок працювати разом з ним і для нього, збільшували його ризик залишитися без роботи. Вони ж, звичайно, лише глузували й знущалися з дурного хлопчиська, який намагався закликати їх до порядку. Він зривався з місця, погрожував піти й поскаржитися на них, а вони тоді — так-так! — самі пропонували йому це, і йому доводилося визнати, що доносом він, либонь, тільки б пришвидшив спільну біду. Він дивився на них так, ніби своїми кпинами вони роздирали його на шматки, а потім, згорбившись над столом,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.