BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 111
Перейти на сторінку:
радий, i матерi радий... держить нас у горницях, не випускає нiкуди. Мене iнодi пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цуке­рками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радiє. I така тодi до мене добра! Напуває мене чаєм; у панськi пу­ховики положить спати: закутає в теплi одiя­ла; схилиться надi мною - i довго-довго дивиться, а потiм - ще довше цi­лує... Розкiш менi була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже - прогнали з школи... Як угледiв це: "вон! вон з двору! щоб i духу не чутно бу­ло!" Пiшла мiж ни­ми гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Увiрвало­ся зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевiв нас з горниць у нову хату, що за кузнею бу­ла. Там нас i поселено. Ото як перевели нас, - трохи угамувалось у горницях... Нi­чого! Живемо ми собi вдвох з матiр'ю; до нас частенько й старий пан забiгає; матiр жалує; менi гостинцi носить... Ко­ли це, кажуть, панич жениться. I оженився. Узяв собi дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та ви­соку, з здоровенним носом, що аж через губу в рот за­глядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так i похмарило одразу всiм. Не було того дня, щоб не чутно бу­ло плачу на станi!.. Та й старому пановi, видно, не медяно стало: посивiв старий, з тiла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало встане вранцi, рано-рано, ви­краде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимовi наказано: як тiльки забачить, що пан повернув за кузню, - щоб зараз бiг i казав їй... То вiн було до Якима: "Якиме! голубе мiй! Я вже тобi стару жилетку вiддам, тiльки мовчи, не кажи!" Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усiм орудував, i самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалiбно просить... "Iдiть, каже, тiльки не барiться, бо вже швидко молодi повстають..." Вiн тодi пiдтюпцем до нас: "А де мати?" - питає мене. "На вго-родi", або де там, од­кажу. "Пiди лиш, поклич". Та й ткне менi копiєчку в руку. Я бувало на однiй нозi поскачу. Прийде мати; сяде вiн проти неї, дивиться, згадає давнє та й заплаче, жалiючись на си­на та на невiстку. - "Благородне, кажуть, званiє порочу... Дурнi! Яке там у бiса званiє, коли менi жити недобре, коли менi нема нi в чому волi?.. Спершу, каже, я хотiв тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землi одвести i на волю випустити за твою службу... А тепер - не можна... невiльно менi в тому... нi в чому немає менi волi..." Та схилиться на стiл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собi плаче... А я, бувало, прищурюсь собi в куточ­ку j" нищечком i думаю: чого вони плачуть обоє? Отже недовго пан щось i пожив пiсля того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цiлiсiнький тиждень тужила, як божевi­льна, не своїм голосом, а мене била щось з мiсяць, хто його знає й за вiщо... Швидко нас знову в кухнi забрали: матiр дивитись за дробиною, i мене з нею... А в кухнях - нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде - менi дасть, пупок або печiнку з печеної ву­тки... Пiймали її якось на крадiжцi, розтягли та й одiдрали, як кiшку, - насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. I, спасибi їй, таки вивчила!

Слухає Явдоха такi речi та пiдхвалює "доброго молод­ця", що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жа­лко їй старого пана, жаль Лушневої матерi, страшно та­кої неволi... А Мотря на печi журиться, що її син з таким то­вариством гуляє; вона стиха шепче: "Господи! i вроди­ться ж така дитина на свiт... отаке на матiр сплести?! Сказано: не має бога в животi... iрод!" А Лушня за те, що добре вмiє язиком молоти, частує товариство, примовляю­чи: "Щоб пани здоровi були, щоб нам худiбки при­дбали!.."


- А самi сконали! - кiнчає Пацюк.


Iнодi бував на тих сходинах i Грицько. Та не по душi йо­му були такi гульбища, а надто тi гострi колючки, якi часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства.


- А що, Грицьку, чи пшениця вродила? - почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсiднi жалощi Грицьковi.


Грицько мовчить, мов не до його рiч.


- Шкода! - одмовляє замiсть Грицька Пацюк: - тепер на­стали такi лiта, що пшениця не родить...


- Чому не родить? - огризнеться Грицько. - У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити... Хiба в ротi посiєш?


- Нi, Грицьку, - знову Лушня: - тепер i земля така стала, що й на землi не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бiсова, глуха й нiма: не чує й не роде!


- То й приходиться людям на неї жалiтись, - під­держує Пацюк. - А кому ти на землю пожалiєшся?.. Хiба iнодi побач­иш багатого товариша або кума, - пожа­лi­єшся йому - чи не зглянеться, бува?..


- А знаєш, Грицьку, - вмiшається одутлий Матня: - чо­го в тебе не родить? Не того, що сплодилася, - нi! То тебе бог карає... Було б тобi дурно тодi не брати Чiпчиного жи­та...


Грицько сидить - як на вугiллях тлiє. Вiн би й огризнув­ся, та боявся бучу збити, та ще з такими гультяями. Та, правда, таки й Чiпка забивав усiх, не давав Грицька в образу.


Так миналися тi уїдливi жарти, аж поки Чiпка пiд товариську гульню не подарував Грицьковi ста рублiв гро­шей на хрещеника.


- Тепер, Грицьку, знаєш, що тобi зосталося робити? - каже Лушня.


- А що? - питає радий Грицько.


- Тепер тобi годi й хлiба робити, - однак земля не ро­дить, - та все коло Христi ворожити: хай щомiсяця дитин­у плодить! Чiпка - добрий чоловiк: за кожним кумуватим­е...


- Батьковi своєму лисому розкажи! - приснув Гри­цько.


-А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б йому сам з великою радiстю сказав так, та шкода, що вмер! Тi­льки що з того, що я б йому сказав? Коли вiн менi нiчого не ки­нув - одинцевi... А

1 ... 105 106 107 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"