радий, i матерi радий... держить нас у горницях, не випускає нiкуди. Мене iнодi пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радiє. I така тодi до мене добра! Напуває мене чаєм; у панськi пуховики положить спати: закутає в теплi одiяла; схилиться надi мною - i довго-довго дивиться, а потiм - ще довше цiлує... Розкiш менi була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже - прогнали з школи... Як угледiв це: "вон! вон з двору! щоб i духу не чутно було!" Пiшла мiж ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Увiрвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевiв нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас i поселено. Ото як перевели нас, - трохи угамувалось у горницях... Нiчого! Живемо ми собi вдвох з матiр'ю; до нас частенько й старий пан забiгає; матiр жалує; менi гостинцi носить... Коли це, кажуть, панич жениться. I оженився. Узяв собi дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так i похмарило одразу всiм. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на станi!.. Та й старому пановi, видно, не медяно стало: посивiв старий, з тiла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало встане вранцi, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимовi наказано: як тiльки забачить, що пан повернув за кузню, - щоб зараз бiг i казав їй... То вiн було до Якима: "Якиме! голубе мiй! Я вже тобi стару жилетку вiддам, тiльки мовчи, не кажи!" Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усiм орудував, i самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалiбно просить... "Iдiть, каже, тiльки не барiться, бо вже швидко молодi повстають..." Вiн тодi пiдтюпцем до нас: "А де мати?" - питає мене. "На вго-родi", або де там, одкажу. "Пiди лиш, поклич". Та й ткне менi копiєчку в руку. Я бувало на однiй нозi поскачу. Прийде мати; сяде вiн проти неї, дивиться, згадає давнє та й заплаче, жалiючись на сина та на невiстку. - "Благородне, кажуть, званiє порочу... Дурнi! Яке там у бiса званiє, коли менi жити недобре, коли менi нема нi в чому волi?.. Спершу, каже, я хотiв тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землi одвести i на волю випустити за твою службу... А тепер - не можна... невiльно менi в тому... нi в чому немає менi волi..." Та схилиться на стiл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собi плаче... А я, бувало, прищурюсь собi в куточку j" нищечком i думаю: чого вони плачуть обоє? Отже недовго пан щось i пожив пiсля того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цiлiсiнький тиждень тужила, як божевiльна, не своїм голосом, а мене била щось з мiсяць, хто його знає й за вiщо... Швидко нас знову в кухнi забрали: матiр дивитись за дробиною, i мене з нею... А в кухнях - нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде - менi дасть, пупок або печiнку з печеної вутки... Пiймали її якось на крадiжцi, розтягли та й одiдрали, як кiшку, - насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. I, спасибi їй, таки вивчила!
Слухає Явдоха такi речi та пiдхвалює "доброго молодця", що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матерi, страшно такої неволi... А Мотря на печi журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: "Господи! i вродиться ж така дитина на свiт... отаке на матiр сплести?! Сказано: не має бога в животi... iрод!" А Лушня за те, що добре вмiє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: "Щоб пани здоровi були, щоб нам худiбки придбали!.."
- А самi сконали! - кiнчає Пацюк.
Iнодi бував на тих сходинах i Грицько. Та не по душi йому були такi гульбища, а надто тi гострi колючки, якi часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства.
- А що, Грицьку, чи пшениця вродила? - почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсiднi жалощi Грицьковi.
Грицько мовчить, мов не до його рiч.
- Шкода! - одмовляє замiсть Грицька Пацюк: - тепер настали такi лiта, що пшениця не родить...
- Чому не родить? - огризнеться Грицько. - У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити... Хiба в ротi посiєш?
- Нi, Грицьку, - знову Лушня: - тепер i земля така стала, що й на землi не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бiсова, глуха й нiма: не чує й не роде!
- То й приходиться людям на неї жалiтись, - піддержує Пацюк. - А кому ти на землю пожалiєшся?.. Хiба iнодi побачиш багатого товариша або кума, - пожалiєшся йому - чи не зглянеться, бува?..
- А знаєш, Грицьку, - вмiшається одутлий Матня: - чого в тебе не родить? Не того, що сплодилася, - нi! То тебе бог карає... Було б тобi дурно тодi не брати Чiпчиного жита...
Грицько сидить - як на вугiллях тлiє. Вiн би й огризнувся, та боявся бучу збити, та ще з такими гультяями. Та, правда, таки й Чiпка забивав усiх, не давав Грицька в образу.
Так миналися тi уїдливi жарти, аж поки Чiпка пiд товариську гульню не подарував Грицьковi ста рублiв грошей на хрещеника.
- Тепер, Грицьку, знаєш, що тобi зосталося робити? - каже Лушня.
- А що? - питає радий Грицько.
- Тепер тобi годi й хлiба робити, - однак земля не родить, - та все коло Христi ворожити: хай щомiсяця дитину плодить! Чiпка - добрий чоловiк: за кожним кумуватиме...
- Батьковi своєму лисому розкажи! - приснув Грицько.
-А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б йому сам з великою радiстю сказав так, та шкода, що вмер! Тiльки що з того, що я б йому сказав? Коли вiн менi нiчого не кинув - одинцевi... А