Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Вона спокійно йшла далі. Вирізана у скелях родова книга здіймалася тут на висоту кільканадцяти футів. Вона не оглядалася, але відчувала, що він іде за нею крок у крок.

— Геанде’ль, син Ферти та Одес’ґея, другий, переміг утримувачку святого спису Велику Каґру, яка командувала третім легіоном Сестер Війни, забив чотирьох служок Цеє, які її супроводжували, — вона торкнулася малюнка зламаного меча. — У цьому ряді таких — більшість. Цей рід заплатив велику ціну, щоб певний молодий князь міг створити свою імперію.

Вказала вперед.

— Книга закінчується за десять кроків від цього місця. Стільки існує твоя Імперія. Десять кроків.

Схоже, він не хотів, щоб вона вивела його з рівноваги.

— Що це за рід?

Вона відчула напругу в його голосі.

— Ґ’Аренневд. Старою мовою чорна видра зветься «ценнфа», болотна черепаха — це «ґ’ароневд». Після Прокляття саме так створювалися назви нових родів: початок та кінець походить  із назви роду першої матрони, корінь — з роду першого чоловіка.

Хіба це не цікаво, купцю? Перші назви родів виводять від тварин, що мешкають поблизу від річок чи в морях. Це збігалося б зі знанням, яке ми маємо про походження наших предків. Наче перед тим, як вони пішли, мешкали у зеленій та плідній країні. Такій, як ви — зараз.

— А твій рід? Де він описаний?

Вона знала, що він запитає. Розраховувала на це.

— Ходімо.

Вони перетнули печеру, прямуючи під протилежну стіну. Її рід не був аж надто старожитнім. Виник уже після того, як Гаруді обдарував усіх законами. Але їхнє генеалогічне дерево теж займало чималий шматок скельної стінки. Аерін без слова рушив до кінця вирізаних у скелі написів. Вона ж поволі пішла слідом.

Вони майже зіткнулися. Він затримався біля кінцевого фрагмента, але дивився не на стіну, а під ноги.

— Коли дитина приходить у світ, його батьки спершу обирають їй ім’я, а потім приходять сюди, аби вписати її в родову книгу.

Тоді малюк отримує шматочок душі племені. Не торкайся! — вона підпустила в голос сталі. — Вони лежатимуть тут, доки не перетворяться на пил.

Він завмер, напівзігнутий, нарешті з помітним зусиллям випростався й розвернувся. Їхні погляди зустрілися, і вона затремтіла. Уперше побачила в ньому біль, звичайний, відкритий біль та муку.

— Я знаю ці мечі, — прошепотів він. — Твій брат їх носив.

Вона не мала сили заперечувати, принаймні не словами.

Єдине, що змогла зробити — це похитати із запереченням головою.

— Їх не буде перековано наново, а коли час перетворить їх на іржаву пляму, ми зберемо пил і кинемо на вітер. Так скінчиться ця історія.

Він ковтнув сухим горлом.

— А твоє ім’я?

Був мудрим, уже не питав про Йатеха.

— Тобі пощастило, купцю, що моя гілка достатньо низько, — вона підійшла до стіни та вказала на один із кінцевих написів. — Отут: Деана, дочка Ентоель та Дарег’а, перша. Решта з’явиться після моєї смерті, хіба що ні в кого не буде бажання писати про мене.

Він дивився не туди, куди вона вказувала, а двома написами нижче, на місце, вкрите лютими ударами, нанесеними з ненавистю, яка вигризла чималу діру у скельній стінці. Знаки були абсолютно неможливими для прочитання.

— А якщо… — купець завагався. — Якщо хтось викреслить твоє ім’я?

— Нічого не станеться, це лише історія, — вона обвела руками печеру. — Така собі додаткова пам’ять племені. Але якби я зробила це сама… Якби я хотіла порвати з минулим, вирізати себе з існування іссарам… Тоді я, власноручно знищивши записане батьками чи рідними ім’я, відкинула б душу, яка була пожертвувана мені племенем. Я стала б ґаанег, пустою шкарлупою, не більше ніж ходячим трупом. Рідна мати перерізала б мені горлянку, бо погано, коли ненароджені ходять світом. Для племені та роду я припинила б існувати, немов ніколи не народжувалася, ніхто не називав би мого імені, ніхто не визнавав би, що мене знав.

Якусь мить вона страшно посміхалася, але він не міг цього бачити.

— От тільки я не можу цього зробити. Я жінка, ми вміємо терпіти біль, який вас, чоловіків, зводить з розуму. Я не уявляю собі, що могло б схилити мене до того, щоб вищербити своє ім’я з книги роду й поламати власні мечі.

* * *

— Я бачу, що зустріч рідних може виявитися дуже цікавою… — Вениес стояв із руками, сплетеними на грудях, його обличчям блукала іронічна усмішка. — Я так розумію, що сестра хотіла дати тобі урок за те, що ти вдерся до нашої садиби. Шкода лише, що вона й сама брала в цьому участь.

Найстарший із синів матрони перевів на неї злостивий погляд. Він був високий, майже на половину голови вищий за Йатеха і вважався першокласним войовником. Особливо, коли за його спиною були брати.

Його постава, схрещені на грудях руки, ліва нога презирливо виставлена вперед — усе це було свідомою провокацією. Ти ніхто, говорило все це, я не повинен з тобою рахуватися, не боюся твоїх умінь, стою так, що мені важко сягнути по зброю, але ти теж не насмілишся мене атакувати. За такою поставою найчастіше приховувався нахабний, нерозсудливий виклик. Деана глянула на його братів. Кенс погладжував долонями руків’я ифірів, Абвен тримав спис у позиції, яка звалася «журавлем»: дозволяла перейти до блискавичної контратаки. Близнюки стояли трохи осторонь і вже витягли мечі. Маючи таку підтримку, найстарший син Ленґани міг дозволити собі зверхність.

Вона не відповіла насмішкуватою посмішкою. Розум наказував уникати зіткнення.

— Якщо бажаєш потренуватися, тут достатньо місця, — промовила спокійно.

— Потренуюся пізніше, — буркнув Вениес. — А зараз я хотів би довідатися, чи старші твого роду були поінформовані про те, як ви напали на мою мати.

Йатех встиг відповісти першим.

— Не було жодного нападу, звичайний візит. Я пішов скласти пошану матроні роду, та й з вами охоче тоді привітався б: завжди добре, коли нова кров зміцнює плем’я.

— Не завжди, — відізвався Кенс. — Знаєш, як кажуть: не кожен песик зміцнює зграю.

— Я чув, що цей вислів більше стосується таких псів, які забагато гавкають, не маючи відваги вкусити.

Із групи, яка збиралася навколо тренувального майданчика, почулося стлумлене пирхання. Вона й сама усміхнулася. Схоже, ці три роки Йатех тренував не лише бої на мечах.

Кенс ступив уперед.

— Перевіримо, — гарикнув.

Деана побачила на обличчі Вениеса злість, розчарування та стримувану лють. Було зрозуміло, що він запланував усе не так: найімовірніше, мав намір