Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Володя на зароблені гроші забажав придбати собі омріяний та популярний на той час в Радянській Україні мотоцикл «Ява» (“Jawa”) виробництва Чехословаччини. У збудженому передчутті близької покупки разом з батьком поїхав до сусіднього районного центру – місто Лубни, що майже в дев’яноста кілометрах від Матяшівки. Однак, невдача в той день затьмарила радість старшого з братів – виявилося, що всі дорожні мотоцикли цієї марки розпродані. Тоді Іван Іванович звернувся до племінниці, яка мешкала в Лубнах, щоб вона притримала одну з «Яв», як тільки вони з’являться у продажу. 

Через тиждень батько з сином здійснили другу спробу – на рейсовому автобусі через Миргород вирушили до Лубен. Новенький, ще у мастилі та пакувальному папері дворогий кінь-мрія, коштував дорожче, ніж Володя мав накопичувань. Іван Іванович, передбачивши подібний перебіг справ, дістав з кишені свого потертого гаманця і доклав 200 карбованців. Тут же на вулиці біля магазину хлопець провів технічне обслуговування мотоцикла, залив в бак пальне і своїм ходом привіз батька додому у якості пасажира. 

Виявилося, що Олександр, і собі, щоб батько не сварився на нього за свій мотоцикл, заробляв на мототранспортний засіб – мопед. Так всі чоловіки Авраменки, крім молодшого, обзавелися особистими «моторами». Толіку ж дістався у спадщину від старших братів велосипед.

Коли Володимир досяг призивного віку, то його «забрали у солдати» до Збройних Сил СРСР. Одним з принципів проходження військової служби в Радянському Союзі було направлення призовника до військової частини, як подалі від рідних місць. Тому Володя потрапив служити аж до Казахстану, неподалік від міста Приозерськ – адміністративний центр військового полігону Сари-Шаган, розташований в пустелі Бетпак-Дала, на півострові Коржинтубек озера Балхаш. Так як Володимир призивався з останнього курсу залізничного технікуму, то його зарахували до залізничних військ на посаду машиніста тепловоза.

Батько перевідав Володимира у чужому краю і повернувся до села у засмучених почуттях та безрадісною оповідкою про умови служби сина. На сімейній нараді з дружиною вирішили їхати в Голодний Степ (саме так перекладається на українську Бетпак-Дала) разом. До поїздки готувалися ретельно: запекли декілька курей, закололи кабанчика і приготували з нього ковбаси, смаженину залили смальцем, зробили тушонку, засолили сало, додали дещо з домашньої консервації тощо. Таким чином напакували 12 сумок з харчами. 

Друга половина 80-х років, епоха правління останнього генерального секретаря радянської комуністичної партії Михайла Горбачова, відзначилася багатьма «досягненнями», зокрема злиднями та дефіцитом споживчих товарів. Подружжя Авраменків працювало на залізниці, що створювало у них відчуття стабільності та ілюзію впевненості у завтрашньому дні в непевні часи Перебудови. Надія Сергіївна на посаді путієць-стрілочник («на колонці» – визначила під час розмови свою посаду жінка) – з розгорнутим-згорнутим жовтим прапорцем чи молочно-білим або жовтим ліхтарем зустрічала та проводжала потяги на своїй дільниці. Чоловік відповідав за свою ділянку справ у пасажирській службі залізничного вокзалу в багажному відділенні. Згідно стандартних пільг для власних робітників-залізничників проїзд пасажирським потягом туди і назад для них виявився безкоштовним. До того ж Іван Іванович, як інвалід війни, мав ще й інші пільги. 

Після прибуття до Приозерська почалися поневіряння українців. Три доби Авраменкам довелося ночувати на залізничному вокзалі в оточенні дванадцяти сумок з харчами. Іван Іванович кожного дня відвідував військову комендатуру, де намагався допроситися побачення з сином. У відповідь його зустрічала стіна байдужості військових посадовців та одноманітна відповідь: «Чекайте». Тоді, залишивши чоловіка охороняти багаж, до комендатури пішла Надія Сергіївна. Вітер з озера був пронизливим та настільки сильним, що жбурляв в обличчя невеличкі камінці. Все, чого вдалося добитися жінці, то це відправки черговим комендатури до військової частини, в якій перебував син, телефонного повідомлення: «Приїхала якась хохлушка і хоче побачити свого сина.»

Почувши таке Надія Сергіївна обурено запитала офіцера:
– Якщо я «якась хохлушка», то навіщо ви забрали мого сина-хохла сюди? Беріть своїх москальських дітей до війська. 

Однак, все рівно ніякої конкретної відповіді не досягла і засмучена попрямувала назад до вже «обжитого» вокзалу. Повз неї пройшов у каракулевій папасі офіцер, зупинився, і довгим поглядом подивився їй услід. Розвернувся та наздогнав із запитанням:
– Жіночко, що ви хотіли у комендатурі?

– Хотіла сина побачити, який тут служить.

– Звідкіля ви приїхали? Здалеку?

– З Полтавщини.

– Тоді ми з вами земляки, так як сам я з Харкова. Служу тут вже не перший рік, можна сказати, що вкоренився. Сім’ю довелося забрати сюди, – посміхнувся невесело.

– То може порадите, як мені сина побачити? – зі слабенькою надією звернулася до нього Надія Сергіївна.

– Важка служба у тутешніх краях, солдати голодують. Що там солдати, ми, офіцерський склад, також недоїдаємо. Постачання з Москви припинилося, ось і пробуємо вишукувати власні резерви.

– Саме тому і приїхали ми з чоловіком, щоб підгодувати сина. Вже три доби тиняємося по залізничному вокзалу і ніяк дитину нам не підвезуть, все щось вигадують та зволікають.

Задумався співрозмовник.

– Зробимо так. Ви повертайтеся до чоловіка і чекайте на вокзалі. Нікуди не уходьте, будьте на місці. Невдовзі доправлять вашого хлопця і я також під’їду.