Читати книгу - "Американська пастораль"

над собою, — шепотіла вона. Такий зворушливий… Цей до знемоги коректний, урівноважений, моральний, вихований чоловік, який завжди тримає в незаперечній покорі свою велику силу й аж ніяк не схильний давати їй волю, ставав таким зворушливим, варто йому було проминути «точку неповернення», точку, після якої щезає всякий сором, точку, пройшовши яку, він більше не може щось висновувати про неї або думати, чи не розпусниця вона, якщо так наполегливо бажає насолоди; точку, після якої він увесь — саме бажання, що триває хвилин три-чотири і завершується оргастичним скриком… — Я почуваюся страшно жіночною, — казала вона йому, — і страшенно могутньою… Все нараз.

Коли вона підводилася з ліжка — розпашіла, щоки горять, волосся навсібіч, очі в патьоках туші, губи розпухлі — і йшла в туалет, він вирушав за нею, де чекав, поки вона сходить і промокне себе туалетним папером, потім підіймав її із сидіння та вставав із нею на руках навпроти дзеркала; вони дивилися на себе, й обоє дивувалися не тільки з того, яка вона гарна, яким гарним може зробити жіноче обличчя акт плотської любові, а й з того, що вона здавалась іншою людиною. Обличчя, відкрите всім, щезало безслідно, і вони бачили в дзеркалі справжню Дон! Але все це було таємницею, знати яку не повинен був ніхто. А надто — дитина. Інколи, знаючи, що Дон весь день провела на ногах, із коровами, він після вечері присував своєї крісло до неї, клав її ноги собі на коліна та легенько починав масажувати стопи. І відразу ж Меррі морщила личко, кажучи: «Тю, тату, противно». Інших проявів бурхливих почуттів у присутності дочки не бувало. І все було добре, мама і тато поводилися одне з одним ніжно та ласкаво, як і належить батькам; без такої атмосфери, якщо вона раптом зникає, дітям у домі стає незатишно. Життя за дверима спальні було секретом, відомим їхній дочці не більше, ніж стороннім людям. І так воно йшло та йшло багато літ; тривало, поки не вибухнула бомба й Дон не потрапила до лікарні. А коли вона вийшла, настав початок кінця.

Оркатт побрався з онукою одного з дідових партнерів у справах моррістаунської юридичної фірми «Оркатт і Фіндлі», компаньйоном якої мав би стати й він сам. Проте, закінчивши Принстон, він не захотів вступати у Гарвардську школу права — хоча саме у Принстоні та Гарвардській школі вже понад століття здобували освіту всі хлопці з роду Оркаттів — і, порвавши з родовими традиціями, подався в студію на задвірках Мангеттена, щоб стати художником-абстракціоністом і людиною нового гарту. Цілих три роки він сидів на Гудзон-стрит у майстерні з брудними вікнами, за якими гриміли, проїжджаючи, вантажівки, і ревно малював, намагаючись побороти перманентну депресію, а потім одружився з Джессі й повернувся в Джерсі, щоб вивчитись у Принстоні на архітектора. З мрією стати художником він до кінця не розпрощався, і тому, хоча його робота як архітектора — головно реставрація будівель XVIII й XIX століть у багатих куточках округу Морріс, а також перетворення комор на елегантні дачні будиночки у межах обширу від округу Сомерсет і Гантердон до округу Бакс у Пенсільванії — була успішною і начебто мала б поглинати увесь час, кожні три-чотири роки в одній із багетних майстерень Моррістауна відкривалася нова виставка його живопису, і Левови, улещені запрошенням, незмінно з’являлися на вернісажі.

Жоден вихід у світ не обтяжував Шведа так, як це стояння перед картинами Оркатта, створеними, як повідомляв глядачам буклет, що вручався при вході, під впливом китайської каліграфії, але, як здавалося Шведу, позбавленими будь-якого — навіть китайського — змісту. Побачивши їх уперше, Дон назвала їх такими, що «підхльостують думку»: їй вони відкривали геть несподіваний бік особистості Оркатта — його чуйну сприйнятливість, жодних ознак якої вона колись не помічала. Однак у Шведа творчість Оркатта підхльостувала тільки одну думку, а саме: скільки ще треба стовбичити перед картиною, прикидаючись, ніби ти весь поглинутий нею, перш ніж перейти до другої та прикидатися далі. Єдине, чого він хотів, то нахилитися й прочитати — в надії, що це допоможе, — назви, зазначені на табличках біля кожної з картин, але коли він робив це — незважаючи на смикання Дон та її шепотіння: «Не треба читати, ти дивись на манеру живопису», — то це бентежило ще більше, аніж власне «манера живопису». «Малюнок № 6», «Медитація № 11», «Без назви № 12», «Композиція № 16»… ну, і що ж там такого, на цій «Композиції», крім в’язки довгих блідо-сірих мазків, які майже зливаються з білим фоном? Скидалося на те, що Оркатт не писав картину, а зовсім навпаки, намагався стерти з полотна всі сліди фарби. Не допоміг і буклет, намальований молодою парою, власниками магазину: «Мазок Оркатта несе в собі таку напругу, що розчиняє конкретні форми, а відтак і сам тане, розплавлений своєю енергією…» З якого дива Оркатту, який непогано знає природу і сповнену драматизму історію своєї країни — ще й прекрасному тенісисту, — прикортіло творити картини, на яких не зображено нічого? Оскільки Швед таки не вважав його шарлатаном — навіщо б Оркатту, освіченій і впевненій в собі людині, так упрівати лише задля того, щоб морочити людям голову? — він до пори до часу міг пояснювати неприйняття живопису Оркатта своїм невіглаством у царині мистецтва. Час від часу спадало на думку: «Щось із цим хлопцем не так. Він чимось страшно не задоволений. Чогось йому сильно бракує», — а потім він читав якийсь буклет і знову вмикав задній хід: нічого в цьому не тямиш, мовляв, а мудрагелиш! «І через два десятиліття після від’їзду з Ґринвіч-Віллідж, — писалося в завершальних рядках, — Оркатт не зрадив високій меті: творити, знаходячи свій спосіб виражати глобальні теми, одна з яких — споконвічне питання морального вибору, що визначає все людське існування».

Шведу, звісно, не спало на думку, коли він читав анотацію, що можна нагромадити хоч цілу гору мудрованих слів, але їх усе одно бракне, щоб пояснити такі пустопорожні твори, і казати, що в цих картинах відображається усесвіт, доводиться саме тому, що в них ніщо не відображається, і всі слова алегорично виражають лиш одне: Оркатт — нездара, і хай бундючиться, як хоче, йому однаково не сказати свого слова в живописі, та й взагалі ні в чому; а те, що він створює, — вузьке й жорстке, адже такими є канони, що скували його від самого початку. Шведу не спадало на думку,