Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Флоренс квітнула тут, наче красуня дочка казкового короля. Єдиним її товариством були книжки, музика та вчителі,- якщо не рахувати, звісно, Сюзанни Ніппер та Діогена. Перша, прислухаючись до лекцій своєї юної панни, і сама стала цілком вченою особою, а другий, полагіднівши чи не під тим же впливом, цілі літні ранки просиджував з головою на підвіконні, час від часу мирно заплющуючи й розплющуючи очі, і лише інколи витягував шию за якимсь галасливим псом, що не вгаваючи брехав з переїжджого воза, чи, роздрочений раптом мимовільною згадкою про можливо близького ворога, кидався до дверей і, знявши там оглушливий шум, з притаманною йому кумедною статечністю трухцем повертався до вікна й знову клав голову на підвіконня з таким виглядом, наче виконав якісь громадські роботи.

Отак і жила Флоренс у цьому домі-пустці в колі своїх невинних занять та думок, і ніщо тут їй не вадило. Тепер вона могла вільно зайти до кабінету батька, думати там про нього й линути до нього люблячим серцем, не боячись, що її відштовхнуть. Вона могла вільно дивитися тут на все, що оточувало батька в його журбі, могла примоститись обіч його крісла, певна, що її не налякає погляд, який вона так добре пам’ятала. Тепер вона могла робити батькові маленькі послуги, приводячи все до ладу в його кімнаті, ставити букетики на його стіл і, коли ті в’янули, так його й недочекавшись, заміняти їх свіжими, могла кожного дня щось робити для нього, залишаючи боязкі сліди своєї присутності далеко від місця, де він звичайно сидів. Сьогодні то була невеличка мальована підставка для годинника; завтра Флоренс уже боялась залишати підставку і заміняла її якимсь іншим, непомітнішим подарунком. Іноді, прокинувшись уночі, вона здригалася від думки, що батько повернеться та викине його спересердя, і зі страхом, аж ноги їй підгиналися й калатало серце, бігла вниз, щоб забрати його назад. А бувало й таке, що притулившись обличчям до батькового стола, вона залишала там тільки сльозу й поцілунок.

Однак ніхто цього не знав. Якщо тільки цього не виявив хтось із прислуги, побувавши тут за її відсутності - а для прислуги кімнати містера Домбі вважалися святинею,- то це була таємниця, котру вона ховала глибоко в душі - як і все, що сталося тут між нею і батьком раніше. Флоренс пробиралася сюди ще вдосвіта, рано-ранесенько, або ж тоді, коли всі сиділи за столом. І хоча з кожним її приходом тут ставало дедалі чепурніше, дедалі ясніше, вона все одно раз у раз заслизала сюди й вислизала, мов сонячний промінчик,- проте світло своєї душі вона завжди залишала в тій кімнаті.

Куди б вона не ходила, скрізь, по всьому лункому будинку супроводили її дивні тіні, і сиділи разом з нею в порожніх кімнатах. Від самотності, від життя, мов повитого чарами, вона втікала в думки, що й справді робили це життя химерним і нереальним. Флоренс так часто уявляла собі, як би вона жила, коли б батько любив її, пестував її, що іноді, в якусь мить починала вірити, наче так воно й справді було, і, піддавшись цій хвилі самоомани, вже й пригадувала навіть, як удвох з батьком вони стояли над домовиною брата, як сердечно ділилися споминами про його любов, як тісно ця пам’ять їх поєднала і як вони знов і знов поверталися до нього в розмовах, а добрий її батько, з теплом дивлячись на неї, казав, що обом їм слід надіятись і покладатися на Бога. Іншим разом їй уявлялося, що мати її ще жива. І... ох, яке ж то щастя - кинутись їй на шию, притулитись до неї з усією любов’ю і щирістю, на яку тільки здатна душа! І... ох, як же сиротливо тут, в самоті цього дому, коли вже й вечір заходить, а поруч ні душі!

Але була й одна думка - не до кінця усвідомлена нею, проте гаряча й несхибна, що підтримувала Флоренс у хвилину сум’яття і вливала в її щире серденько, що так тяжко каралося, певність мети. В душу її, як і в кожну іншу, що не може змиритися з гіркою приреченістю смертного нашого єства, вкралися урочі марення-мрії, зроджені десь там, у сутінковому світі за межами цього життя, і лилися тихесенькою музикою, нашіптуючи, наче мама її і братик знайшли одне одного в тому далекому краї, наче вони думають там і про неї - думають з любов’ю і співчуттям, наче обом їм відомий кожен її крок на цій землі. Флоренс не раз давала волю цим мріям, знаходячи в них заспокоєння й розраду, аж одного дня,- невдовзі по тому, як вона востаннє бачилася з батьком у його кабінеті пізно вночі,- їй раптом подумалось, що, слізно побиваючись над нечулим батьковим серцем, вона може відвернути від нього ці дві рідні душі. І хоч якою дикою, немудрою, по-дитячому наївною була ота напівусвідомлена думка, що вкинула її у дрож,- все ж то був природній відрух її люблячого серця, і від цієї хвилини Флоренс намагалася забути про жорстоку рану у грудях, думаючи про того, хто її наніс, лише і тільки з надією.

Просто батько не знає,- переконувала вона себе,- як сильно вона його любить. Вона ще дуже молода, не має матері, і, на нещастя, ніхто її не навчив, як виказати йому свою любов. Вона буде терплячою, навчиться цього мистецтва і навчить його краще зрозуміти свою єдину дитину.

Це стало їй за мету життя. Вранішнє сонце, освітлюючи вибляклий будинок, бачило, що в душі його самотньої господині цей її намір лишився таким же ясним і чистим, як був. Він надавав їй бадьорості в її щоденних заняттях, бо, сподівалася Флоренс, що більше вона знатиме й умітиме, тим більше радітиме батько, коли зблизиться з нею й полюбить її. Подеколи з неспокоєм у серці й сльозою в очах, Флоренс питала себе, чим, власне, дивуватиме вона його, коли вони потоваришують. Часом вона намагалася знайти якісь нові галузі знання, що могли б зацікавити його більше, ніж інші. І завжди: чи то за книгами, чи за музикою, чи за рукоділлям, на вранішній прогулянці і за вечірньою молитвою - вона бачила перед собою свою єдину мету. Дивна наука як на дитину - вивчати шляхи до скупого батьківського серця!

Не один із тих безтурботних нероб, що пізнього літнього вечора вешталися по вулицях і бачили у вікні похмурого будинку аж ніяк не похмуру юну особу,