Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Поведінка гуля знову змінилася. Більше він не крутив головою. І хоч стояв непорушно, морду мав скеровану просто на нас, а в сопіння додалися форкаючі звуки. Наче потвора посміювалася. І це мене ще дужче розлютило.

— Не знаю що то за свинство, бо ще не стрічав, але якщо воно належить до нечисті то, як і усі створіння пекла, має боятися речей святих чи правдив освячених.

— Чував я, що ляхи свяченою водою пробували… Але чи вийшло що з того в них… — Тіпун потис плечима. — Зрештою, чого гадати? У нас і звичайної немає. Ще вдень усю випили… І вина ти не купив.

— Води немає, зате дещо інше є!

Тепер всі дивилися на мене.

— Василю! Виймай тріску…

— Та ж вона несправжня… — Полупуд невпевнено приклав долоню до грудей у тому місці, де під сорочкою ховалася ладанка. — Чи ти забув, що байрачник казав*? (*історія з книги «Люлька, шабля — вся родина»)

— Що вона не з хреста Спасителя? Ну то й що? Зате з місця святого… Виймай, не переч… Заодно, і перевіриш — здурив тебе монах чи ні.

— Давай, Василю… — підтримав Тіпун. — Поможе чи ні, а гірше не буде.

— Та мені не шкода… — козак висмикнув ладанку, розв’язав шворку і витряс на долоню невеличку тріску. — Але як ми нею… його…

Всі знову подивилися на мене.

Та що я вам, довідкова? Теж, знайшли наймудрішого… Хоча… А чому б і ні? Так, роками я на мудреця не тягну, до шляхетної сивини мені ще літ тридцять якщо не більше. Але це лиш номінально. Бо коли порівняти весь той масив знань, що в мою голову впхнули (часто всупереч бажанню чи мимохіть) різноманітні ЗМІ, школа, виш, художні книги, фільми та комп’ютерні ігри, — то я — найосвіченіша людина на всій планеті. Принаймні, у цьому відтинку часу.

Одна проблема. Як любить повторювати Полупуд — розумна голова дурневі дісталася. Бо розпоряджатися тими знаннями я здатен не більше, аніж малописьменний чернець, що волею богів потрапив у бібліотеку Конгресу.

А з іншого боку, не такі ми вже й безграмотні. Хоч по складах, а слова розбираю…

— Петрусю, заснув чи що? — міцний стусан під ребра вернув мене назад. — Кажи, що робити? Сам час.

Полупуд вказав поглядом, але я й так бачив, що гуль уже все для себе вирішив і посунув у наш бік.

— Треба викорчувати зо дві палі. Заперти в землю, як засіку. Він, схоже, зовсім безмозгий. Впреться — може, розсердиться і рикне. Тоді, Василю, кинеш йому тріску в пащеку. Якщо я вгадав — подавиться скотина.

— А як не заричить? — вперше за весь час подала голос Олеся. Слава Богу, отямилася.

— Тоді, треба буде штрикнути в око.

— Ти про п’ятку щось казав? — невчасно вліз Тіпун.

— Око або пащека — то і є його Ахіллесові п’ятки… — відказав я.

— Ага, — Семен похитав головою і зітхнув. Схоже, по-своєму оцінив мій психічний стан. Але промовчав. Іншого способу вбити гуля все одно не було.

Лише Полупуд такими проблемами не переймався. Наші спільні пригоди вже переконали козака, що ті дурниці, які я верзу — на повірку виявляються не такими вже й безглуздими. Василь передав реліквію мені, а сам піднатужився, висмикнув одну палю і сунув її в руки Тіпунові. Потім, таким же чином, заволодів і другим колом.

Впору… Задоволено пофоркуючому гулю залишалося пройти менше десятка кроків. І аж тепер ми дізналися, що таке справжній сморід. Усе, що нам доводилося нюхати раніше, було як аромат фіалок в порівнянні з тим, як смердів пожирач мерців. Олеся зблідла, впала на коліна, схопилася за живіт і… виблювала все, що там ще залишалося з останньої трапези.

Дівчина потребувала допомоги, але не зараз… Поки я дивився на Олесю, козаки зустріли потвору колами. І я зрозумів, що означає «ініціатива наказуєма». Бо тріска з хреста залишалася в мене…

А далі усе відбувалося, як у фільмі жахів. З однією істотною поправкою — я був тут у головній ролі.

Гуль виявився впертим і замість того, щоб рикнути, чи бодай позіхнути, — просто сильніше натиснув плечем. Кіл ліз і в землю і в тіло потвори, але нежить на те не зважала. Скидалося на те, що він зовсім не відчуває болю.

— Петре… — прохрипів Полупуд. — Давай…

Бормочучи «Богородице Діво», — чомусь саме ця молитва згадалася, — я ступнув уперед, примірився і тицьнув тріскою в око потвори…

Ні, не здурив монах. Звідки б вона не відкололася, заряд віри мусила мати величезний. Бо подіяла як граната. Зашипіло, зашкварчало… Гуль сіпнувся назад, наче обпікся. А в наступну мить — більша частина його морди і той бік черепа щезли. Саме так… Навколо очиці з тріскою голову оповило ледь-помітне світіння, а коли згасло — в потвори бракувало добрих дві третини черепа.  А потім уся туша, конвульсивно сіпаючись, завалилася набік і… затихла.

— Схоже, не таким вже й безмозгим він був, раз від травми голови дав дуба… — пробурмотів я в стилі героїв голлівудських бойовиків. А потім, по-англійськи, без пояснень дременув що було духу на протилежний бік пагорба. Мріючи лиш про одне — добігти. Доблесть і забруднені шаровари — не пасують одне до одного.