Читати книгу - "Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич"

День пройшов у незвичних для Гайї клопотах: знайомство з прислугою та спробами розібратися, як тут усе влаштовано. 

Каріна і Верлена взялися спочатку оглядати будинок разом з нею, але незабаром Каріна заявила, що господарські справи – це надто виснажливо і, що вона чекає на обіцяну прогулянку по Сан-Франциско.

– Краще йди викупайся в басейні. А до міста поїдемо завтра. Або, якщо хочеш, водій прокатить тебе по якихось найближчих волучках, – відмахнулася Гайя. – Хто ж уявляв, що тут такий величезний маєток!

– Це жах якийсь, а не маєток!  – пирохнула  Карина. 

Вона веліла служниці  принести освіжаючий коктейль і  попрямувала до широкого, відкритого басейну, розташованого на початку саду, серед зеленої галявини. 

Верлена не вміла їздити верхи, але любила коней, тому вирушила оглядати стайню разом із Гаєю.

– Кімната сподобалася?

– Величезна! Більше, ніж уся моя квартира! – захоплено відповіла Верлена, спостерігаючи як Гайя діловито оглядає копита білої арабської кобилки: – Тільки не уявляю,  чим я  буду тут займатися! 

–  Днями вирішимо. А поки що насолоджуйся відпусткою – все включено. Дивись, по копитах можна легко визначити наскільки кінь здоровий і витривалий, –  сказала Гайя і легенько поплескав коня по довгій тонкій бабці.

–  Думаєш, тут їх погано доглядають? – поцікавилася Верлена.

– Ні, просто звичка в мене така… 

До вечора, коли намічені на день справи завершилися, Гайя все ж таки запропонувала поїхати в місто і розвіятися. 

Верлена відмовилася, бо  дуже втомилася.

– Якщо ми залишимося тут жити, то в мене буде багато часу для вивчення околиць вздовж і впоперек, – розсудила вона і усамітнилася у відведених їй кімнатах.

Порадившись, Гайя і Каріна вирішили не на машині поїхати, а просто політати над містом – з висоти  краєвид  завжди гарніший!

Так і вчинили. Прикрившись хмарами,  дівчата покружляли над сусідськими будинками, але це їм швидко набридло, і вони попрямували до вузької затоки,  яка хлюпалася  між міським узбережжям і похмурим кам'янистим островом.

Пролетіли над водою, ковзаючи кошлатими кінцями мітел  по холодних, темних хвилях, знову злетіли і опустилися на дах будівлі колишньої в'язниці Алькатрас.

– Дивись, дивись-но, група туристів! Нічна екскурсія… фотографують… Зараз їх усередину поведуть. Пішли  з ним, тільки непомітно, –  пустотливо  запропонувала Карина, –  Покажемо їм привидів Алькатраса, заразом і розважимося трохи... А то мені нудно.

Ідея спершу здалася Гайї кумедною, і вона ледь не погодилася, але за мить засумнівалася.

– Хіба нас не вчили, що з людьми слід бути обережнішими? У людей така тендітна психіка. Шепнеш  щось  над вухом, а він помре від серцевого нападу. Як тоді? Це – порушення правил.

– Боюся, ти маєш рацію… – Карина звісилася з даху вниз, розглядаючи блідо освітлений, зовсім порожній внутрішній двір.

Туристи, тихо перемовляючись, потекли всередину будівлі. 

– Ну-у-у, якщо лякати не можна, то полетіли звідси, – розчаровано протягнула Карина. – Помилуватися на тюремні камери зможемо будь-коли.

– Золоті ворота! – вигукнула Гайя.

Стрибнувши на мітли, вони перенеслися на вершину однієї з темно-жовтогарячих мостових опор, які купалися в густому, перламутровому  серпанку,  який насував  з океану.

Гайя продула в тумані дірку, щоб помилуватися приголомшливим виглядом нічного міста, що сяяв за затокою міріадами різнобарвних вогнів.

– Уяви, а людям така краса і свобода недоступна, – раптом сказала Карина, черпаючи туман жменями і підкидаючи вгору, – Як здорово бути відьмою! Не уявляю, що б я робила, якби народилася людиною. З туги б, мабуть, померла.

– Якби була людиною, то не надто б замислювалася. Ось ти перестала спілкуватися з Ритою, бо вона звичайна, а я  – ні. Адже вона наша спільна подруга з дитинства, – відповіла Гайя, стежачи за потоком машин, проїжджаючих внизу, вздовж ланцюжка золотих вогнів мостової  огорожі.

– З Риткою я відчуваю себе неповноцінною, треба стримуватися, стежити за словами, щоб чогось зайвого не ляпнути. Важко! Коли маленькими були, всякі казки простіше сприймалися… адже діти чого тільки не навигадують!  А тепер ми виросли, і на дитячу уяву вже нічого не спишеш.  

– Ну то й що! Ритка теж себе відьмою вважає, вже не знаю, звідки у не такі фантазії. Розповідає мені про всякі заклинання та ритуали, а я позіхаю і вдаю, що вмираю з нудьги. Вона злиться, каже, що я розучилася мріяти,  що світ  створений набагато складніше, ніж ми собі уявляємо, –  сказала Гайя. – А я мовчу. Що я можу їй відповісти?

– Це вона фільмів та мультиків надивилася! – засміялася Карина, – Пам'ятаєш, у дитинстві  ми утрьох дивилися. І  обговорювали всякі магічні приймачі, якими користувалися мультяшні та кіношні відьми, а Ритка слухала і, мабуть, мотала на вухо. Ми потім перестали про це говорити, начебто як подорослішали, а вона інтерес до всяких чудес так і не втратила! Зараз  в інтернеті будь-яку фігню можна накопати, на будь-яку тему.

– Для неї диво, а для нас – повсякденне життя, – зітхнула Гайя, – Мені іноді хочеться їй все розповісти, та не можна…! Правила – є правила.  Ми й бачитися стали набагато рідше... А так дружили!