Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Частина тої самої стратегії. Маташ був другом і колегою Давида Мартіна і теж сидів за ґратами в Монтжуїку. Потроху-потроху тиск, погрози й ілюзія незримої змови зробили свою справу, і Вальс вирішує вирушити з охоронцем, якому довіряв, до Барселони, щоб зустрітися там із Давидом Мартіном, кого він вважав своїм месником. Поліція припускає, і я з ними згоден, що Вальс збирався на цю таємну зустріч із Мартіном з метою позбутися його остаточно.

– Але ж Мартін помер багато років тому, як і Маташ.

– Саме так. Насправді на Вальса чекали Санчіс і Морґадо.

– А хіба не простіше було б лишити Давида Мартіна поліції?

– Простіше, одначе якби Мартіна, якого Вальс вважав живим, затримали, то на поверхню могла би сплисти інформація про смерть Ізабелли Жисперт і про інші темні справи, що зруйнувало б Вальсові кар’єру.

– Гадаю, у цьому є рація. Що сталося потім?

– Схопивши Вальса, Санчіс і Морґадо перевезли його до старої фабрики Кастельс у Пуебло-Нуево, що давно вже закрита, однак перебуває у власності «Метробарни». Санчіс зізнався, що вони катували міністра кілька годин, а потім позбавилися трупа, кинувши його до однієї з фабричних печей. Поки я розмовляв із Хілем де Партерою, надійшло підтвердження, що поліція знайшла там кістки, які можуть бути Вальсовими. Надіслано запит на рентгенограму Вальсових зубів, щоб перевірити, чи рештки справді належать міністрові. До завтрашнього ранку, гадаю, це стане відомо.

– То справу закрито?

Леандро кивнув.

– Ту її частину, що стосується нас. Лишається з’ясувати, чи не було в Санчіса інших спільників, а також уточнити всі деталі його схеми.

– Це все повідомлять пресі?

Леандро всміхнувся.

– Звісно, що ні. Цієї миті в Міністерстві управління відбувається нарада, на якій вирішують, що слід оголосити. Більше подробиць я не знаю.

Надовго запанувала тиша, яку порушував лише Леандро, що сьорбав чай, не відводячи очей від Алісії.

– Це велика помилка, – зрештою пробурмотіла дівчина.

Леандро стенув плечима.

– Можливо, але тепер це вже не в наших руках. Завдання, задля якого нас залучили, – допомогти знайти Вальса, – виконано. І виконано успішно.

– Це неправда, – запротестувала Алісія.

– Так це розуміють люди з повноваженнями більшими, ніж у мене, і запевно, що більшими, ніж у тебе, Алісіє. Помилка – це не знати, коли слід спинитися. Нам лишилося тільки виявити розважливість і дозволити справі йти своїм природним ходом.

– Сеньйор Монтальво має рацію, Алісіє, – мовив Варґас. – Ми більше нічого не можемо зробити.

– Здається мені, що ми вже зробили забагато, – холодно відповіла Алісія.

Леандро докірливо похитав головою.

– Капітане, ви не могли б нас залишити на кілька хвилин наодинці? – попросив він.

Варґас підвівся.

– Так, звісно. Власне кажучи, я саме збирався йти до себе, щоб зателефонувати до Головного управління й дізнатися, якими будуть накази для мене.

– Гадаю, це чудова ідея.

Варґас уникав погляду Алісії, проходячи повз неї. Він простягнув руку Леандро, яку той сердечно потиснув.

– Дуже вам дякую, капітане, за вашу допомогу. І за те, що так піклувалися про мою Алісію. Я перед вами в боргу. Якщо вам щось буде треба, не вагайтеся – звертайтесь до мене.

Варґас стримано кивнув і вийшов. Щойно вони лишилися самі, Леандро жестом показав Алісії, щоб вона сіла на канапу біля нього. Дівчина неохоче підкорилася.

– Чудовий хлопчина цей Варґас.

– Якби ще тільки язик мав трохи коротший…

– Не будь до нього несправедлива. Він довів, що хороший поліціянт. Мені він подобається.

– Наскільки я знаю, він неодружений.

– Алісіє, Алісіє…

Леандро по-батьківськи, напівобійнявши, обхопив рукою її за плечі.

– Ну, кажи вже, доки не луснула, – дозволив він. – Виговорюйся.

– Усе це велика купа лайна.

Леандро ніжно притягнув її до себе.

– Згоден. Це халтура. Ми з тобою так не працюємо. Але в міністерстві всі дуже нервувалися. А в Ель-Пардо нам кажуть, що ми свою роботу виконали. Краще нехай так. Мені б не хотілося, щоб думали чи казали, ніби це ми не впоралися.

– А Ломана? Він з’явився?

– Наразі ні.

– Дивно.

– Так, дивно. Але це одна з тих білих плям у цій історії, які, найімовірніше, найближчими днями буде заповнено.

– Забагато щось білих плям, – зауважила Алісія.

– Не перебільшуй. Із Санчісом усе певно. Документції не бракує, мотив чіткий – великі гроші й особиста помста. Ми маємо зізнання й докази, які все підтверджують. Усе сходиться.

– Зовні.

– Хіль де Партера, міністр управління та генералісимус вважають, що справу розкрито.

Алісія збиралася щось сказати, але промовчала.

– Алісіє, це ж те, що ти хотіла? Хіба ти не бачиш?

– А що я хотіла?

Леандро сумно поглянув їй в очі.

– Звільнитися. Звільнитися назавжди від мене, підступного Леандро. Щезнути.

Дівчина пильно глянула на нього.

– Ти говориш серйозно?

– Я дав тобі слово. Такою була наша угода. Остання справа. І ти вільна. Як гадаєш, навіщо я приїхав до Барселони? Я міг вирішити все по телефону, не виходячи зі свого готелю. Ти знаєш, як я не люблю дороги.

– То навіщо ти приїхав?

– Щоб побачити тебе віч-на-віч. І щоб сказати тобі, що ти мій друг і лишишся ним назавжди.

Леандро взяв її за руку й усміхнувся.

– Ти вільна, Алісіє. Вільна, як вітер.

Очі дівчини наповнилися слізьми, вона несамохіть обійняла Леандро.

– Хай що б не сталося, – мовив її наставник, – хай що б ти не робила, я хочу, аби ти знала: я завжди буду поруч, коли тобі щось буде потрібно. Будь-що. Без жодних зобов’язань, жодних угод. Міністерство вповноважило мене виплатити тобі суму в розмірі сто п’ятдесят тисяч песет, які надійдуть на твій рахунок до кінця тижня. Я знаю, що не потрібен тобі й що ти за мною не сумуватимеш, але, якщо я не забагато прошу, коли-не-коли дзвони мені, хоча б навіть лише на Різдво. Дзвонитимеш?

Алісія кивнула. Леандро поцілував її в чоло й підвівся.

– Мій потяг від’їжджає за годину. Час уже потроху збиратися на вокзал. Проводжати мене не треба. У жодному разі. Я не люблю сцен, ти це знаєш.

Дівчина пройшла за ним до дверей. Виходячи, Леандро обернувся, і Алісії здалося, що її наставник уперше в житті почувається ніяково й невпевнено.

– Я ніколи не казав тобі того, що збираюся сказати зараз, бо не знав, чи маю на це право. Але, гадаю, зараз я можу це сказати. Я любив тебе й люблю як доньку, Алісіє. Може, я й не накращий у світі батько, але ти була найбільшою втіхою в моєму житті.