Читати книгу - "БотакЄ"

дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає, крім того, що вона гарна і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо - крім усього іншого - її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.

Це Сибір, 1955 рік. Хлопцеві минуло п’ятнадцять років, дівчина трохи молодша. Вони на озері в Читі. Вона тутешня (принаймні в другому поколінні, бо в Читі важко знайти корінних сибіряків, там майже всі - діти і внуки найрізноманітніших каторжан) і вільна. А хлопець - спецпоселенець. У десять років його разом з матір’ю привезли під конвоєм із Західної України, з курортного Моршина. Їм довелося докласти багато зусиль, щоби вижити на новому місці. Тепер він погано вчиться у російській школі, знається з уркаганами (кількох його однокласників уже вбили інші вуличні банди, кількох розстріляли за убивства), носить кастет, займається греко-римською боротьбою, бринькає на гітарі, помагає мамі в домашніх роботах, мріє стати оперним співаком, кожного тижня повинен мельдуватися в спеціальному відділі і не має права покидати місця поселення. І він не знає, що через рік ситуація зміниться настільки, що він знову опиниться в рідній лагідній Україні.

Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому що літо. Вони на сонці, у воді, вони в глибині літа. А літо всесильне.

Переважно за тим, що сталося влітку, впізнаються роки. Але дивна річ - саме літо рокам не належить. Усі літа укладаються в окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати - просто літо.

Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року в Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував змалку, замолоду, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися в різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться в їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.

Як надмір - то у всьому

Ніколи не думав, що це так важливо. Правдоподібно, пропустив у житті щось значне.

Іноді на пошту моїх друзів - незважаючи на стать - приходять шалені пропозиції купити кілька ящиків віаґри з неймовірною знижкою, збільшити впродовж кількох тижнів товщину і довжину пеніса (попереднім бонусом є чудесна метода затримання передчасної еякуляції). Що вже казати про цілі промислові лінії найхимерніших презервативів, котрі не так запобігають заплідненню і зараженню, як оснащені механічними пристосуваннями заради того ж таки вдосконалення не цілком досконалого пеніса.

Напевно, я пропустив щось дуже важливе… Але не можу повірити, що більшості чоловіків, котрі вдаються до таких способів, справді аж так ідеться про жіночу насолоду. Якщо вони не дбають про неї у всіх інших випадках, то чи має означати, що вдовольняти жінку варто в цій системі цінностей заради жіночої радості, заради того, що от нарешті зробив для тебе все, а ти думала, що любов не така глибока.

Радше мотив є зовсім іншим. І походить він від такого зрозумілого і примітивного почуття, як потреба самореалізуватися, ствердитися, довести, залишитися в пам’яті, бути найліпшим, бути позаконкурентним. Звичайні речі - самець не так завойовує самку, як відвойовує її від інших самців. Звичайно, щось подібне існує і з іншого боку.

Пригадую собі те, що бачив у війську і штрафбаті (ця невільнича казарма взагалі була найвиразнішою моделлю нашого суспільства, коли все було зоною - армія, школа, лікарня, тюрма, колгосп, університет). Це було якимось абсолютом. Зусиллями, котрі ніколи не допроваджували до мети. Вірою у світле майбутнє. Самопожертвою заради самоствердження без результату… Менше з тим.

Найвишуканіше - дірка у вуздечці. Довго випилювалося кільце з оргскла з тонюсіньким розрізом і загостреними кінцями цього зрізу. Кільце розтягалося, кінці прицілювалися в потрібну точку, кільце пружинило і змикалося. Потрібне місце пробивалося. Кілька днів кільце прокручувалося, щоби отвір став таким, як у вусі. Тіло кривавило, пітніло, гнило. Коли врешті дірка ставала цілком вільною і загоєною, кільце знімалося. З того моменту при собі треба було завжди мати рибацьку жилку. Її складалося вісімкою і пропихалося крізь дірку. Вірилося, що після такого уявна Вона більше ні з ким не захоче, просто не зможе, бо знає, як буває.

Але бувало і зовсім остро. Цілком незрозумілий надмір. Пробита загостреним до бетону кінцем алюмінієвої ложки шкіра. Закладені залізні кульки підшипників. Спочатку це заліплюється і гоїться, пізніше перекочується під тонкою шкірою, тоді стає чимраз важчим і, відповідно, обтяжує. Врешті виявляється, що зреалізуватися в такий спосіб не випадає жодної нагоди.

Що вже казати про розрізану лезом головку начетверо, яка при ерекції перетворюється на подобу пошматованої квітки, про вживлені вушка мишенят… Надмір і ніякої радості. Нікому.

Далеко від політики

Один із моїх досить віддалених у крові і часі, але дуже тісно вплетених у життя сім’ї родичів постійно пам’ятав найважливішу життєву мамину настанову. Ніколи не пхайся до політики - так заповідала мама. Вуйко Осип народився в Маріямполі. Тато був мельником і українцем. Мама - полькою і римо католичкою. У тому містечку це було нормально і, хоч і певним чином стосувалося політики, розв’язувалося дуже просто. Хлопці йшли за татом, дівчата - за матір’ю, в одній сім’ї співіснували дві конфесії, дві національності, дві історії…

Осип пхатися до політики не хотів і почав студіювати медицину як щось найнейтральніше і найуніверсальніше. Він був студентом у Львові, коли почалася Перша світова війна. Далі - жодної політики, бо політикою стало все. Навіть лікарі перестали бути просто лікарями, бо хоча би раз допомагали тим чи іншим, не тим, кому слід. Лікарські вчинки втратили етичну стерильність, набули ознак світоглядного вибору, що однозначно перетворювалося на чисту політику.

Вуйко Осип став офіцером Української Галицької Армії. Офіцером медиком, служив на одному із зунрівських потягах-шпиталях. Мав кілька відзнак. Після українсько польської війни був інтернований у спеціальному таборі. Медичні студії мусив закінчувати в Празі. Повернувшись врешті до Станиславова, він мусив відбути принизливий екзамен, котрий Польська держава вигадала для підтвердження непольських дипломів. Але він знав, що мусить бути поза політикою. Почав удало практикувати. Витримував тиск польських колеґ як конкурент-українець. Брав участь у житті української фахової організації (в 1939 році це виявилося дуже поважним політичним злочином), тяжко працював. До