Читати книгу - "БотакЄ"

Однак у 1945-му його арештували. Якось дуже підступно. Прийшли вночі, кликали до породіллі, він не відмовився, взяв усе причандалля…

Впродовж тюремного року він, здається, так і не зрозумів, що відбувається. Перебував у камерах політичної поліції, ніколи не маючи до політики жодного стосунку, уникаючи її кожного дня.

Правдоподібно, він справді так тримався маминого заповіту, що цілковито не міг бути потрібним у жодній комбінації. Через рік його так само несподівано відпустили. Згодом він навіть не підпадав під категорію репресованого.

Хоча впродовж наступного десятиліття вуйко Осип жодного разу не вийшов з дому. Може, саме так має виглядати та справжня дистанція.

Шанці

Окопи - теж непогане слово. В ньому закладено дуже багато орієнтирів. Стосовно місця (нижче рівня моря, вузько або плоско) і дії (копати, копати в глибину або довкола розпростертого тіла, ховатися в кожному разі). Впродовж двадцятого століття все це робилося мільйони разів. Добре, що у всіх арміях маленька саперна лопата входила до обов’язкового обладунку кожного солдата. Сотні разів вона, закріплена на поясі ззаду, непотрібно била над колінами під час бігу. Однак виявлялася необхідною тих кілька разів, коли вдавалося окопатися. Хоча би для примітивного окопчика для стрільби лежачи. Навіть без ніякого бруствера. Хоч яка там, до дідька, стрільба.

Шанці навіть кожною своєю буквою звучать якось інакше. Шанці - як шанси. Шанси - це шанці. З шанців - на танці. А танці у шанцях.

З цим нічого не поробиш. Хай психотерапевти дошукуються значень. Але це як у Петера Гандке - коли дитина була дитиною, і дерева були високими. Тільки в інший бік: коли я був дитиною, окопи були глибокими. Замість того, щоби доростати до дерев, ми виростали із шанців.

На час нашого раннього дитинства вони були ще майже ужитковими. Складна система оборонних ліній у нашому лісі могла представляти пік людської думки 1916 року. Вся філософія, технологія, вальси, міномети, гаубиці, скоростріли, ячмінна кава, Альфонс Муха, Фритьйоф Нансен, доктор Рентґен і майстер Маузер, - все це раптом виклалося в мережу окопів на початку лісу перед Ґорґанами, на тій межі, де ніхто не може знати - чи це фронт західний, на якому без змін, чи східний, де теж усе дуже так собі.

Ми бавилися в окопах. Ми ходили коридорами шанців. Блукали ламаними лініями окопів у повний зріст. Натикалися на сходинки для того, щоби вирватися в багнетну атаку, і полички для останніх десяти патронів у двох маґазинах. Ми купалися в круглих ставках, коли дощова вода заливала широкі ями для гарматок, і шпорталися об обривки телефонних дротів, які перед тим, як остаточно сплутатися зі смерековим корінням, намагалися втримати у своїх мідних жилах останні накази триматися перед Брусиловським проривом. А ми там збирали ожини і гільзи…

І завжди треба пам’ятати про те, що діти мало що розуміють, але все пам’ятають. Цієї пам’яті потім не позбудешся. Її досить для того, щоби все зрозуміти якось не так.

Якісь окопи. Щось копати. Кудись залізати, щоби вберегтися.

Якісь шанці. Якісь шанси. Якась сходинка перед бруствером. Кудись несе з безпечної щілини, яку остаточно наблизили до рівня моря сніги, вітри, потоки, відлиги, зруби, мохи, ожини і те, що забувають колишні діти.

Слідами чужих спогадів

У ботаніці є таке поняття - флора рудиментарних ландшафтів. Ідеться про те, як рослини поступово відвойовують території, з котрих були колись витіснені людською діяльністю. Коли ж діяльність припиняється або завмирає, коли ці території стають рудиментом залишком, їх кінець обертається поверненням до початків. Флора рудиментарних ландшафтів упадає у вічі на кожному кроці в колишньому знаменитому містечку Маріямполі.

Географічно Маріямпіль теж цілком укладається в уявлення про кінець світу. Виїхати з нього можна лише тією самою дорогою, якою в’їжджається. Тобто повертатися потрібно буквально назад. Значить, дороги далі попросту немає. Маріямпіль - це півострів. З трьох сторін світу його огинає Дністер. За річкою - Єзупіль, але на нього можна лише дивитися з високого лівого берега. А їдеться чи йдеться до Маріямполя цілком інакше. Треба дістатися до Галича, а тоді ще кільканадцять кілометрів їхати паралельною дорогою у зворотному напрямі балками між дністровськими горбами. У деяких місцях гори перетворені на відкриті кар’єри вапняку.

Врешті єдина дорога, проминаючи Вовчків, старіший від самого містечка, але вже давно з’єднаний з Маріямполем, доводить до великого трав’янистого квадрата, в якому чомусь безпомилково вгадується те, що у всіх європейських містах називається ринком. Щоправда, від ринкової забудови залишилася лише одна сторона - кілька несільських двоповерхових камениць (одна навіть з контрфорсами, інша досить модернова), між ними - церква з кінця двадцятих років двадцятого ж століття. Біля церкви стоїть міцний потрісканий дерев’яний хрест, установлений у 1938 році на честь 950-річчя хрещення України. Вулиці від спорожнілого ринку цілком правильно відходять з усіх чотирьох кутів. Головна з них веде до виправного закладу 128, розміщеного в костелі і монастирі. Інша - до сільської лікарні серед залишків колишнього замку і палацу. Але обидві виводять до майже нереальної в наших місцях кількасотлітньої липової алеї над Дністром.

Весняний недільний ранок у безлюдному селі (якраз Служба Божа, переважна більшість у церкві, решта позакривалася в хатах) серед цих мурів, костелів, горбів, колючих дротів, старезних лип настільки переповнює відчуттям причетності до чийогось доброго минулого, що про нього вже і не хочеться нічого знати. Ще й неймовірні панорами Дністра, луг над самою водою, просто хрестоматійні перебудови у клинах диких качок у небі, хлопчик - єдина жива душа - котрий понаробляв дірок у всіх березах і тепер перевіряє, скільки соку могло набратися у пляшках, об’їжджаючи їх на ровері. І всюди стада вгодованих індиків. Їх так багато, що цілком можна припустити, що індики є головним місцевим промислом. І що саме вони визначають справжній темп і ритм тутешнього життя. Навіть у найтемніших казематах руїн замку ліхтарик висвітлює лише дві речі - старі недопалки і свіжі сліди індичих лап. А на подвір’ї школи висить табличка-застереження, яку годі побачити десь у інших місцях: «Випас худоби та домашньої птиці заборонений».

Хоча історії і не хочеться, вона вилазить тут на кожному кроці. Надто багато письмових спогадів стосується Маріямполя (не кажучи вже про те, що археологи знайшли у цьому