Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Чотирирічний період клептократії та корпоративного рейдерства Януковича сприяв стрімкому збагаченню президентського клану — «сім’ї». Опанування держави та накопичення активів «сім’ї» дозволили Януковичу стати «хазяїном» України та досягти своєї мети — стати фінансово незалежним від донецьких олігархів і «газового лобі». У 2011 році Олександр Янукович, отримавши левову частку державних тендерів і вдаючись до корпоративного рейдерства, увійшов до списку 100 найбагатших людей України[805]. «Сім’я» взяла під контроль державні фінанси (міністерство фінансів, включно з колишньою державною податковою адміністрацію, та Національний банк України) і «силові» відомства (міністерство внутрішніх справ, міністерство оборони та СБУ).

Партія регіонів боролася з тими, кого вважала ворожими політичними силами, скажімо «Нашою Україною» Віктора Ющенка та «Блоком Юлії Тимошенко» (БЮТ). Після того як президентські повноваження перейшли до Ющенка, Партія регіонів залишилася найвпливовішою партією в Україні, а провідні члени менших центристських партій приєднувалися до неї, шукаючи захисту від можливих кримінальних проваджень. Партія регіонів виступала в ролі страхового поліса для колишніх державних службовців, звинувачених у зловживанні службовим становищем, надаючи їм місця в парламенті та імунітет від переслідування, а отже, «Партія регіонів — осередок кучмістської еліти»[806]. У 2005–2006 роках колишні прокучмівські еліти боялися, що гасло виборчої кампанії Ющенка «Бандитам — тюрми!» буде застосоване до них на практиці, а арешт Бориса Колеснікова у квітні 2005 року донецька еліта розцінила як «оголошення війни». Коли Ющенко навідався до Донецька, декому здавалося, ніби він «поводився як конкістадор, який прибув на завойовану територію»[807]. У ті часи посольство США в Києві повідомляло, що Партія регіонів «згуртувала більшу частину політичної опозиції до президента Ющенка». Тож Тарас Чорновіл, який відігравав провідну роль у Партії регіонів у 2005–2012 роках, описує її не як «політичну партію», а як клуб знайомих, які зібралися гуртом, щоб вижити і захистити інтереси одне одного[808].

Стала, дисциплінована та організована за авторитарним принципом виборча база, котра економічні пріоритети й стабільність цінує понад демократію, сприяла донецькому кланові у створенні монолітної партійної машини та монополізації влади Партією регіонів на сході та півдні України. Упродовж першого десятиліття після розпаду СРСР на Донбасі склалося неопатримоніальне інституційне середовище, де не було дозволено інакомислення, натомість політика, бізнес і злочинність були взаємно інтегровані, а державні та ділові імперії нагадували цілі радянські галузі державних міністерств[809]. Українські експерти почали описувати Донбас як тутешню «Білорусь» ще у 2002 році, коли Януковича призначили прем’єр-міністром[810].

Патримоніальна політична культура сприяла закріпленню радянської патерналістської залежності робітничого класу від еліт, тим самим підносячи колективізм понад індивідуалізмом та особистою ефективністю. Партія регіонів мала стабільну електоральну базу виборців, що налічувала від чверті до третини осіб з правом голосу, значна частина яких не мала вищої освіти; більшість були робітниками, пенсіонерами та ветеранами війни чи праці. У 1994 і 1998 роках, коли Партії регіонів ще не існувало, чимало з них голосували за КПУ. Подібний за суспільно-економічними показниками електорат створив президентові Лукашенку стабільну базу підтримки серед білоруських виборців.

Виборці Партії регіонів не підтримували політичні сили, очолювані російськомовними інтелектуалами, скажімо МБР (1994), СЛОн (1998) і «Команду озимого покоління» (2002). Вони б не віддали стільки голосів за олігархів-вихідців із середнього класу, на зразок Тігіпка, якби він був кандидатом від влади на виборах 2004 року. На виборах 1998 року лише 12 400 з-поміж 2,4 млн. виборців Донецької області підтримали СЛОн. Ліберальні за ідеологією політичні партії, що вийшли із комсомолу, не змогли здобути численної бази виборців, адже середній клас ще не з’явився у момент переходу України до ринкової економіки. Виборча база Партії регіонів була діаметрально іншою, вона спиралася на великий бізнес і виборців із робітничого класу. Тимчасом донецькі еліти не цікавилися «ідейними, політичними й культурними аспектами незалежності, а також ідеєю історичної справедливості»[811].

Значна частина колишніх виборців КПУ та Прогресивної соціалістичної партії України перейшли до Партії регіонів, а підтримка КПУ скоротилася від 20% у 2002 році до 3% на виборах 2006 року і лише в 2012 році знову зросла до 12% за рахунок Партії регіонів. Від двох третин до трьох четвертих виборців Партії регіонів дотримувалися соціалістичної та комуністичної орієнтації