Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

так стомився, що не міг іти далі. Тоді я сів відпочити й став розпитувати чудних на вигляд незнайомців, але нічого не добився: вони не розуміли моєї мови, я не розумів їхньої. Зрештою я відчув себе страшенно самотнім, мене пойняв такий сум, і я так затужив за домівкою, що сто разів пожалкував, що помер. Звичайно, я повернув назад.

Близько полудня другого дня я дістався до місця, звідки рушив у дорогу, став перед віконечком реєстратури та й кажу головному клеркові:

– Я починаю розуміти, що людині треба бути в своєму власному раю. Тільки там вона буде щаслива!

– Твоя правда,– каже він.– А ти гадав, що для всякого сорту людей годиться один і той самий рай?

– Еге ж, була в мене така думка, але тепер я бачу всю її безглуздість. Як мені пройти, щоб потрапити до свого району?

Він покликав молодшого клерка, що ото допіру вивчав карту, і той дав мені загальні вказівки. Я подякував і вже хотів був відчалювати, але він ще сказав мені навздогін:

– Зачекай хвилинку, це за мільйон миль звідси. Вийди і стань на цей червоний килим-самоліт, заплющ очі, затримай дихання і побажай опинитися там.

– Вельми вам вдячний,– кажу я.– Але чому ви не метнули мене туди відразу, як я прийшов?

– У нас тут і без того є чим собі голову сушити. Це твоє діло – думати й питати. Прощавай, ми, напевно, не побачимо тебе в цих краях тисячу століть чи близько того. В такому разі – оревуар,76 – кажу йому чемненько.

Скочив я на килим, затримав дихання, заплющив очі й побажав перенестися в реєстратуру свого району. І в ту ж мить я почув, як знайомий мені голос діловито крикнув:

– Арфу і псалтир, пару крил і ореол, розмір тринадцять, для капітана Елі Стормфілда із Сан-Франціско! Виписати йому санітарне посвідчення й пропустити!

Я розплющив очі. Справді, то був індіанин з племені паютів, якого я знав колись в окрузі Туларі; дуже славний хлопець,– пригадую, я був на його похороні: його, за звичаєм, спалили, а інші індіани мазали собі обличчя попелом і завивали, як дикі кішки. Він страшенно зрадів мені, і ти можеш собі уявити, що і я був так само радий побачити його й відчути, що потрапив, нарешті, до свого справжнього раю.

Тут, скільки око сягало, виднілися юрби клерків, які заклопотано бігали й метушилися, вбираючи в нові пишні шати тисячі янкі, мексіканців, англійців, арабів і всякого роду людей. Коли мені видали моє спорядження, я начепив ореол і, глянувши на себе в дзеркало, мало не підстрибнув на висоту будинку від радості, такий я був щасливий.

– Ну, це вже на щось схоже! – сказав я,– Тепер я готовий, покажіть мені мою хмарину.

Хвилин через п’ятнадцять я вже був за милю від того місця, прямуючи до пасма хмарин. Разом зі мною сунула юрба, мабуть, у мільйон чоловік. Більшість із нас пробувала літати, але деякі покалічились, і ніхто не досяг великих успіхів. Тим-то ми вирішили йти пішки, поки не напрактикуємось на крилах.

Скоро нам почали попадатися назустріч цілі натовпи людей. У одних були самі арфи й більше нічого, у других – псалтирі й нічого більше, у третіх – зовсім нічого; усі мали невдоволений і якийсь приголомшений вигляд. В одного молодого хлопця не лишилось нічого, крім ореолу, та й той він ніс у руці. Раптом він простяг його мені й каже:

– Прошу, подержіть хвилинку!

І в ту ж мить зник у натовпі. Я пішов далі. Якась жінка попросила мене потримати її пальмову гілку і теж зникла. Якась дівчинка попросила мене потримати її арфу і, хай йому чорт, так само зникла, і так далі й так далі, аж поки мене було нав’ючено, як верблюда. Тут підходить, усміхаючись, один старий добродій і просить мене потримати його речі. Я витер піт і кажу йому досить гостро:

– Вам доведеться пробачити мені, друже, але я не вішалка!

На той час мені стали траплятися цілі купи таких повитків, складених край дороги. Я спокійнісінько звалив туди й свій зайвий вантаж. Потім озирнувся і, знаєш, Пітерсе, що я побачив? Усі, що йшли слідом за мною, були нав’ючені так само, як я раніш! Юрби тих, що поверталися, просили всіх наших потримати хвилинку їхні речі, розумієш. Але наші теж позвалювали свій вантаж, і ми рушили далі порожнем.

Коли я сів на хмарину з мільйоном інших людей, я відчув себе так добре, як ніколи в житті. Тоді я й кажу собі: «Оце вже згідно з обіцянками. Досі в мене були ще сумніви, але тепер я справді в раю!»

Змахнувши кілька разів своєю пальмовою гілкою, я натягнув струни арфи й ударив по них.

Пітерсе, ти й уявити собі не можеш, який ми зчинили галас! Це було грандіозно, аж мороз ішов поза шкірою. Та оскільки водночас грали безліч різних мотивів, то це псувало гармонію, сам розумієш. До того ж там було багато індіанських племен, і їхні войовничі кличі позбавляли музику краси. Кінець кінцем я припинив гру і вирішив, що час уже спочити.

Поруч мене сидів дуже милий і приємний дідуган. Я помітив, що він не грає, і став підбадьорювати його, але він відказав на те, що з природи соромливий і боїться грати серед такої численної публіки. Слово за словом, і старий признався мені, що він взагалі ніколи не любив музики. Як на правду, то й у мене з’явилося таке саме почуття, але я нічого не сказав про це. Ми з ним досить довго мовчали, але цього там, звичайно, ніхто не завважує. Коли минуло годин шістнадцять чи сімнадцять, протягом яких я час від часу награвав і наспівував трохи незмінно одну й ту саму мелодію, бо іншої не знав,– я поклав арфу й почав обмахуватися пальмовою гілкою. Потім ми обидва заходилися глибоко зітхати.

Нарешті дідусь промовив:

– Хіба ви не знаєте іншої мелодії, крім тієї, яку бринькаєте цілий божий день?

– Ні, не знаю,– чесно відповів я.

– Як ви гадаєте, чи могли б ви розучити яку-небудь іншу мелодію? – питає він.

– Ніколи,– кажу я.– Я вже пробував, та марно.

– Ох, і довго ж доведеться грати раз у раз те саме. Бо, як вам