Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Ти прилетів сюди безпосередньо із своєї системи?

– Так, добродію,– відказую; проте я трохи почервонів, коли вимовляв ці слова.

Він ще суворіше глянув на мене та й каже:

– Це неправда, і тут не місце викручуватись. Ти звернув зі свого курсу. Як це сталося?

Тоді я й кажу, знову почервонівши:

– Пробачте! Беру назад свої слова і признаюсь: одного разу я помчав наввипередки з кометою, зовсім трошечки, одну крап...

– Так, так,– каже він, і в голосі у нього не чути ні крихти лагідності.

– Але я відхилився зовсім небагато, і в ту ж мить, як перегони скінчилися, повернувся на свій курс.

– Так не годиться. Відхилення від курсу й спричинило всю цю плутанину. Воно привело тебе до брами, яка на відстані мільярдів миль від тієї, що тобі потрібна. Якби ти потрапив до своєї брами, там би відразу знали, з якого ти світу, і не було б затримок. Проте ми спробуємо влаштувати тебе.

Він обернувся до одного з молодших клерків і каже:

– В якій системі перебуває Юпітер?

– Не пригадую, сер, але гадаю, що така планета є в одній з маленьких нових систем у малонаселеному закутку всесвіту. Я зараз подивлюся.

У них там була карта завбільшки зі штат Род-Айленд. Вія підтягнув до неї повітряну кулю і став підійматися вгору, все вище й вище. Скоро він підійнявся так високо, що й зовсім зник з очей. Час від часу він спускався попоїсти чого-небудь і знову відлітав. Одне слово, він працював так день чи два і, нарешті, спустився й сказав, що йому, здається, пощастило розшукати ту сонячну систему,– але, можливо, то мишачі сліди. Тут він узяв мікроскоп і знову піднявся вгору. Результат виявився втішнішим, аніж він сподівався. Він таки розшукав нашу систему. Клерк примусив мене описати нашу планету, вказати її відстань від сонця, а потім звернувся до свого шефа:

– О, тепер я знаю, сер, що він має на увазі. Ця планета є на карті! Вона зветься Бородавкою.

А я собі слухаю й думаю: «Юначе, юначе, для тебе було б не зовсім безпечно з’явитися на тій планеті і назвати її Бородавкою!»

Ну, вони і впустили мене, оголосивши при тому, що тепер я спасенний навіки й турбуватися мені нема про що.

По тому вони одвернулися від мене і взялися далі до своїх справ так, ніби вважали, що зі мною вже все скінчено.

Правду кажучи, це мене вельми здивувало, але я побоявся заговорити першим і нагадати про себе. Ти знаєш, як я не люблю цього; шкода було турбувати їх, у них стільки клопоту й без мене! Двічі я вирішував дати їм спокій і лишити все так, як є. Отож двічі вирушав я в дорогу, але мені відразу ж спадало на думку, який вигляд я матиму я своїй оснастці серед тих, хто спокутував гріхи, і це змушувало мене повертатися й знову ставати на якір. Люди почали поглядати на мене – клерки тобто – і дивуватися, чого це я не відпливаю. Я не міг довго витримати цього – це було так неприємно! Отож я нарешті набрався духу і зробив знак головному клеркові.

Він каже:

– Як! Ти ще тут? Чого ти хочеш?

Я й відповідаю, тихенько так і дуже довірчим тоном, склавши долоні трубочкою над його вухом:

– Прошу пробачення, і ви вже не гнівайтесь, що я вам нагадую і ніби як втручаюсь не в своє діло, але чи не забули ви чогось?

Він подумав якусь мить і каже:

– Забув?.. Ні, здається, нічого не забув.

– Подумайте,– наполягаю я.

Він подумав. Тоді каже:

– Ні, не пригадую. А в чому річ?

– Подивіться на мене,– кажу я,– огляньте мене як слід.

Він так і зробив.

– Ну? – питає мене.

– Що ж,– кажу я,– ви нічого не помічаєте? Якщо я в такому вигляді покажуся серед обраних, то чи не приверну я до себе надмірної уваги? Чи не буду я занадто помітний?

– Що ж,– каже він.– Я нічого особливого не помічаю. Чого тобі бракує?

– Бракує? Та мені бракує арфи, і вінця, і ореолу, і псалтиря, і пальмової гілки – бракує всього, що потрібне тут людині, добродію.

Чи був він спантеличений? Пітерсе, ти таких спантеличених людей зроду-віку не бачив!

Кінець кінцем він каже:

– Ну, ти й справді дивовижна людина, з якого боку тебе не візьми. Я про такі речі ніколи й не чув!

Я поглянув на цього чоловіка з великим подивом, а тоді й кажу:

– Сподіваюсь, ви не образитесь, бо я зовсім не маю наміру ображати вас, але, далебі, для людини, котра так довго пробула в царстві божому, як, гадаю, ви, добродію,– ви страх як мало знаєте про його звичаї!

– Його звичаї! – каже він.– Небеса – чималенький край, друже мій! У великих державах багато різноманітних звичаїв. І навіть у маленьких володіннях теж, як ти, напевно, знаєш із того, що бачив у малому масштабі на Бородавці. Як можеш ти гадати, що я спроможний вивчити різноманітні звичаї незліченних царств небесних? Та на саму думку про це починає боліти голова. Я знаю звичаї, що панують у місцях, населених народами, яким призначено входити крізь мою браму, і цих знань цілком досить для одної людини, якій довелося втовкмачувати їх собі в голову тридцять сім мільйонів років, протягом яких я щодень і щоночі вивчав цю справу! Але вивчити звичаї всього величезного небесного простору – о чоловіче, яку нісенітницю ти верзеш! Тепер я не маю сумніву, що чудернацьке вбрання, про яке ти кажеш, вважається модним у тій частині неба, де тобі належиться перебувати, але в наших місцях відсутність його нікого анітрохи не здивує.

Я відчув, що він правду мовить, попрощався з ним і пішов.

Цілісінький день я йшов до віддаленого кінця величезної зали, сподіваючись ось-ось пройти в рай, але я помилився. Ту залу було збудовано за загальним небесним планом,– певна річ, вона не могла бути маленькою. Нарешті я