Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

посохів, тварин та людей. Більш оптимальну класифікацію запропонувала Н. Д. Довженко, яка вирізняє п’ять основних класів. Це стели-плити прямокутної форми без виступу-голови, антропоморфні стели-плити прямокутних, підтрикутних та трапецієвидних обрисів з добре позначеним виступом-головою, фаллоїдні камені у вигляді прямокутних або овальних у перетині стовпів, менгіри та ідоли. Такий детальний поділ кам’яної скульптури має вирішальне значення для з’ясування закономірностей розміщення різних типів, чи класів, статуй щодо поховань різних груп населення доби енеоліту та ранньої бронзи, інтерпретації змісту пов’язаної з нею ритуальної практики та походження монументального мистецтва.

Існують дві основні проблеми у вивченні стел. Перша стосується належності їх до конкретних груп населення, друга — визначення їхнього місця в системі культів та ритуалів давніх скотарів. Досить довго панувала думка, що стели, знайдені в перекритті поховань ямного населення, були повторного використання, оскільки їхні нижні завужені частини не мали такої старанної обробки, як верхні, і були призначені явно для вертикального вкопування в землю. Це породило судження про існування більш давніх енеолітичних святилищ, що були зруйновані ямним населенням, а кам’яні конструкції та стели використані повторно, але вже без свого первісного культового призначення, тобто як звичайний будівельний елемент. Ці зруйновані святилища Д. Я. Телегін вважає належністю нижньомихайлівців, а О. М. Лесков — кемі-обинців, від яких, на його думку, стели потрапили до ямників. А. О. Щепинський складні стели пов’язував з кемі-обинцями, а прості, примітивні — з ямним населенням. Існують і інші гіпотези, але попри певні розбіжності їх об’єднує загальний скептицизм щодо виготовлення стел ямним населенням і використання їх ямниками у культових цілях. До того ж складні культові споруди нижньомихайлівців типу кромлехів та крепід, а також виявлені за останні роки святилища із стовповими конструкціями біля курганів значною мірою говорять на користь такого скепсису, тим більше, що ямним племенам справді доводилося використовувати для перекриття могил частини кромлехів (плити, каміння) та крепід з більш давніх енеолітичних споруд. Відсутність зображень людини в камені спостерігається в східному ареалі проживання ямників між Доном та Волгою. Спроби ж пояснити це наявністю дерев’яних ідолів, що не збереглися, поки що не вдалося підтвердити фактичним матеріалом. Тому не викликає сумнівів, що традиція виготовлення антропоморфних стел була започаткована не племенами ямної культури, а більш давнім енеолітичним населенням, а значного поширення набула справді у нижньомихайлівців, від яких стели потрапили також до їхніх північних сусідів — квітянців. Причому у нижньомихайлівського населення традиція використання каменю зберігається навіть у місцях, віддалених від його природних виходів, на відміну від ямних племен. Незрозумілою залишається також належність стел кемі-обинському населенню, оскільки вони не відрізнялися від тих, що зафіксовані у ямників, тобто на перекритті. Зв’язки з Кавказом також не могли суттєво вплинути на монументальну скульптуру степовиків, оскільки для доби енеоліту та ранньої бронзи ні у майкопців, ні у населення дольменної культури не відзначене поширення антропоморфних скульптур.

Сама ідея монументального антропоморфного образу, на думку багатьох дослідників, зокрема В. М. Даниленка, О. М. Лескова, Н. Д. Довженко, виникла під впливом близькосхідної або передньоазіатської цивілізації за посередництвом населення Кавказу. Ми ж вважаємо прийнятною й іншу гіпотезу. Якщо ідея антропоморфного образу і була привнесена у релігійно-міфологічну систему поглядів скотарів у вигляді монументальної скульптури, то це могло трапитися ще за ранньоенеолітичної доби у період тісних контактів скелянського населення із землеробами Балкано-Карпатського регіону. Згодом вона була переосмислена нижньомихайлівським населенням, землеробський компонент у формуванні якого підкреслювався вище.

Становлення антропоморфного чоловічого образу в мистецтві скотарів збіглося із формуванням та пануванням патріархальних відносин з особливим статусом чоловіка-патріарха-вождя і встановленням таких ранніх форм релігії, як культ предків, культ вождя та культ племенного божества, які уособлювали уже в суто людських чоловічих образах, з переважанням певних зооморфних рис як залишків тотемізму.

Але було б помилкою заперечувати участь ямного населення України у розвитку антропоморфної скульптури. Документально зафіксоване використання стел в обрядах населення ямної спільності. Тим самим здобуває додаткову підтримку думка про участь ; місцевих енеолітичних племен у генезі ямного населення на теренах степової України. Безумовно, ямні племена сприйняли і розвинули основні культи, трансформувавши їх згідно із зміною форм скотарського господарства та суспільного устрою. Ритуали з використанням подоби людини (чоловіка) від енеоліту до ранньобронзової доби пройшли певну еволюцію. У нижньомихайлівців стела була елементом окремих святилищ або стояла біля підніжжя курганів, тобто постійних, відносно довготривалих культових споруд патріархально-родового устрою. В ямників антропоморф і образи набули тимчасового, більш персоніфікованого щодо померлого характеру, що відповідало патріархально-сімейним традиціям. Н. Д. Довженко має сенс, вказуючи на двохетапність ритуалу у ямників, коли після проведення необхідних ритуалів перед стелою (жертвоприношень, оплакування) монумент ховали разом із небіжчиком, часто супроводжуючи таку дію обрядом псування стели, тобто ритуального знешкодження іпостасі померлого. Такий обряд має паралелі в реконструйованому за давньоіндійськими та хетськими писемними джерелами індоєвропейському поховальному ритуалі, коли, на думку В. В. Іванова, приносилися жертвоприношення свійських тварин перед тимчасовим “образом” — зображенням померлого.

Щодо інтерпретації змісту ритуальних дій довкола стел та визначення характеру персонажа, який вони репрезентували, дослідники пропонували різні гіпотези. Однією з провідних можна вважати ідею, згідно з якою стели зображували видатних осіб, вождів, шаманів, повелителів стад тощо. Останніми роками набуває популярності більш вірогідна гіпотеза про відповідність кам’яних статуй не зображенню конкретної особи, а певним духовним субстанціям чи уособленню універсального божества, близького ведійському Пуруші. Останній уособлював першооснову Всесвіту, першопращура людини. Ця гіпотеза може бути зіставлена з ідеєю про зв’язок стел із культом предка-покровителя, який об’єднав віру в душу небіжчика та в її потойбічне існування з уявленням про образи тотемних пращурів, які почали уособлюватися в чоловічій іпостасі, та духів — покровителів роду чи патріархальної сім’ї.

Треба відзначити, що не всі кам’яні статуї мали тотожне символічне та ритуальне значення. Це залежало не тільки від етнічної належності населення чи хронологічного місця окремих його груп, а й від того, як саме втілювалися в монументальній формі ті чи інші образи. З цього погляду поділ стел на схематизовані, спрощені та складні, з деталями тіла та одягу, символічними зображеннями тварин, зброї чи людей має вирішальне значення. Остання група монументів представляє вже справжніх ідолів, не пов’язаних безпосередньо з похованням. Проте вони знайдені поблизу курганів або на курганах, чим нагадують положення скіфських та половецьких статуй. Безумовно, такі ідоли розташовувалися в центрах святилищ, пов’язаних з культом племінного бога, який поєднував у собі функції культурного героя-деміурга, творця усього сущого та уособлював небесні та атмосферні явища, пов’язані з культами небесних сил: сонця, дощу, грому — гарантами добробуту скотарів. На певному етапі розвитку