Читати книгу - "Збираючи пазл минулого, Йоанна Овсієнко"

Наступного ранку я прокидаюсь рішуче налаштована цього ж дня поїхати до Діани та з’ясувати істину. Відчуття підказує мені, що вона справді може допомогти мені, так що цю зачіпку просто неможливо впустити.

Щоправда, реалізувати дану затію виявляється далеко не так легко, як здавалося на перший погляд. Проблемою виявляються батьки, що не горять бажанням підтримувати мою ідею відвідати знайому з лікарні.

— Не впевнена, що тобі варто спілкуватися з наркоманкою, хай навіть вона і знаходиться на реабілітації, — мати прищурує очі, чим красномовно виражає своє несхвалення моїх дій.

Хто ж тягнув мене за язика ділитися з ними недугом Діани? Але з цим уже нічого не поробиш. Зараз же потрібно швидко вигадати спосіб переконати батьків усе-таки відвезти мене на цю зустріч, оскільки іншого способу дістатися туди просто немає.

— Хіба погано, що я хочу якось зарадити нещасній, покинутій сім’єю дівчині? Тим більше, мені самій від цього стане легше, бо дасть можливість хоч на трохи забути про власне нещастя.

Шах і мат, з такими аргументами просто неможливо посперечатися. Очевидно, після такої подачі батьки просто не могли мені відмовити.

Щоправда, цього ж дня їхати не вдається, оскільки батько на весь день збирається на роботу, а мати не має ні водійських прав, ні власної машини. Звісно, можна було б викликати таксі, проте лікарня знаходиться досить далеко за містом, через що поїздка туди й назад далеко не дешеве задоволення.

Не залишається нічого іншого, крім як чекати суботи, коли батько буде вільний і зможе все-таки завезти мене до Діани.

Наступні кілька днів проходять у стані тривожної нетерплячки. Мене не полишає відчуття даремного витрачання часу. Геть не в моєму характері сидіти без діла, через що беззмістовне перебування вдома здається справжньою мукою. Жодні фільми чи книги не здатні відволікти та розрадити. Розумію, що великою мірою сама себе накручую, але нічого з цим зробити все-рівно не можу.

~~~

У приймальні лікарні геть незручно. Здавалося б, дизайнери інтер’єру намагалися створити якомога комфортніші умови для відвідувачів, забезпечивши простір зручними диванами, прикрашеними милими подушками, столиками з горою журналами на різну тематику, а також великою кількістю яскравих картинок на стінах. Але незважаючи на все вищезгадане, у кімнаті панує якась ворожа атмосфера, через що мимоволі складається враження, що мені тут геть не місце.

Я чекаю на появу головного лікаря вже добрих п’ятнадцять хвилин. Усе виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд, оскільки всі зустрічі з пацієнтами мусять обов’язково бути узгодженими з цим паном. Не думала, що в цьому закладі такі суворі правила, так що закрадаються сумніви, що взагалі вдасться поговорити з Діаною.

І, на превеликий жаль, вони виявляються не безпідставними, оскільки з’явившись через десять хвилин, медик оголошує, що пацієнтам категорично заборонено бачитися з будь-ким, окрім членів сім’ї.

Мене поглинає хвиля відчаю. Невже я ніколи не дізнаюсь правду та застрягну в цьому жалюгідному стані загубленості? Починає здаватися, що краще було б загинути в тій аварії, щоб не існувати так…

— Перепрошую, що втручаюсь, але зараз мова часом йде не про Діану Гордієвич?

Повернувшись на голос, який так несподівано вклинився в діалог, бачу перед собою статного молодого чоловіка в стильному та, поза всякими сумнівами, дорогому одязі. Його акуратно вкладене світле волосся, виразні риси обличчя та підтягнуте тіло одразу ж справляють враження, навіть незважаючи на те, що оцінювання чиєїсь зовнішності стоїть у кінці моїх поточних пріоритетів.

— Так, я саме повідомляв пані, що її зустріч з вашою сестрою просто неможлива.

О, то це один з синів Володимира Гордієвича! Сконцентрувавшись і напруживши пам’ять, пригадую фото з інтернету та ідентифікую чоловіка перед собою як Дениса, що вже за якусь мить підтверджує він сам, представившись мені.

— А ви подруга Діани?

— Ні, ми познайомились зовсім нещодавно, коли я лежала тут після аварії, в якій втратила пам’ять.

— Це жахливо, співчуваю, — у тоні Дениса звучать нотки щирого переживання, що приємно дивує.

— Дякую, — відгукуюсь і несподівано для самої себе червонію, як буряк.

Цей чоловік діє на мене просто незбагненним чином.

— То навіщо ви прийшли до Діани?

Задумуюсь про те, чи варто викладати Денису всі карти. Та, схоже, він моя єдина надія, так що вибору по суті немає.

— Справа в тому, що з’ясувалося, я була пов’язана з вашим батьком. От і хотілося б дізнатися в Діани, що вона знає про це. Але, можливо, ви можете мені допомогти?

Чоловік кидає різкий погляд на лікаря, який протягом усієї цієї розмови буквально не знає, куди себе діти.

— Не думаю, що це найліпше місце для розмови. Може, поспілкуємося за обідом?

На таку пропозицію просто неможливо не погодитись. Знаю, що батьки будуть геть незадоволені тим, що я роблю, проте я вже не дитина та здатна сама приймати рішення, навіть у такому стані.

~~~

Ресторан, що обрав Денис вражає розкішшю дизайну. Усе оформлено в помпезному стародавньому стилі з використанням матеріалів найвищої якості, до яких навіть доторкатися страшно, не те, що використовувати. Проте чоловік, здається, відчуває себе в цьому місці як риба у воді, і дивлячись на нього, до мене також приходить спокій.