Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

– У тебе щетина, – зауважила Селін, скривившись, і підвелася з ліжка. – Хоча тобі пасує такий розтріпаний вигляд. 

Айдас лежав, відчуваючи кожен холодний подих повітря, що просочувався крізь вікна. Він знав, що не хоче вставати. Листопад завжди був для нього важким місяцем, і з кожним роком це відчуття тільки посилювалося. Вже вкотре він подумки кляв себе за те, що не може позбутися цієї дурної звички – хворіти щороку, наче за розкладом.

Селін підійшла до каміна і докинула дрів, спостерігаючи, як вогонь густіше спалахує.

Вона озирнулася і, поглянучши на старшого брата, що так і лежав, щільно вкритий ковдрою, промовила:

– У кімнаті нормально, просто ти вирішив прикинутися жертвою холоду, – Селін повернулася до нього і сіла поруч, проводячи рукою по його холодному чолу. – Може, все-таки варто відмовитися від цієї звички хворіти в листопаді? Якби ти приділяв більше уваги своєму здоров’ю, то не валявся б тут зараз, наче вмираєш.

– Це мине. Дай мені ще пів годинки, і я спущуся поснідати. 

– Домовилися, – вона всміхнулася, вийшла з кімнати.

Біль в грудях хоч і був несильним, але він не вщухав. Ні на хвилину. І Айдас, як справжній чоловік, вирішив спершу побороти це без допомоги лікаря, хоч і сьогоднішній ранок видався неймовірно важким. 

Чоловік нарешті опустив босі ноги на підлогу, прошипівши крізь зуби, наче холод обпікав його. 

Він більше не звертав уваги на почорнівший браслет, ігнорував його. 

Коли ж він побачить, чи є той клятий браслет на руці Мії? 

Навесні, коли та почне носити сукні, а не пальта? 

Якщо вийде з дому. Коли-небудь. Ще. 

Сумнівно… 

Айдас тяжко видихнув, біль наче трішки вщух, дозволяючи дихати, і похід до лікаря знову подумки було відкладено на «колись, як стане гірше». 

Їсти насправді не хотілося, чоловік проігнорував сімейний спільний сніданок, зібравшись на вулицю. 

Вирішивши, що найкращі ліки від душевного і фізичного болю – хороший віскі, Айдас вийшов з дому, прямуючи до елітного бару. Зранку – та й начхати, аби родина не доводила його за сніданком до божевілля. 

Він швидко йшов вузькими вулицями міста, чемно вітаючись з знайомими серед перехожих, прагнучи лиш відволіктися від своїх думок і болю. Бар, куди він прямував, був старим і добре знайомим місцем, де кожен бармен знав його смак і завжди готовий був подати саме той віскі, який йому потрібен.

Айдас увійшов у напівтемне приміщення, і запах деревини, змішаний з ароматом алкоголю, здався йому навіть приємним, майже заспокійливим. Він пройшов до барної стійки і сів на один з високих стільців.

– Ваш звичний, пане? – запитав бармен, схилившись до нього.

– Так, Бонні, – коротко відповів Айдас, дивлячись на полиці з різними пляшками. – І порцію свіжих пліток, будь ласка. 

Бармен швидко налив йому віскі в кришталевий келих і подав на стійку. Айдас підняв келих і зробив перший ковток. 

– Про кого конкретно хочете почути? – той виглядав таким щасливим, наче йому вже було про що розказати. 

Чорт, Айдас обожнював цього хлопця. 

Часом більше, ніж сестер, бо ті радше не пліткували, а одразу цькували та засуджували жертву. 

– Як там Мія, наша паризька зіронька? 

– Гм, от… Не знаю. 

– Гм, Бонні, хлопче, ти мене дивуєш. Невже ніхто її тут не обговорював?

– Останнє, що я чув, що те єдине вікно, в якому горіло світло в її маєтку, тепер таке ж темне, як і всі інші. 

– Покинула місто?

– Мабуть, – хлопець потис плечима, – чи, може, – він нахилився до чоловіка якнайближче, – чи, може, вмерла? Там. 

– Ні, – чоловік фиркнув, – точно жива. 

– Страшно подумати, що могло статися. Раптом впала в ванній і забила голову або вдавилась, а допомогти нікому. Боюсь такого життя. 

Айдас примружився, невдоволено піднімаючи тон:

– Ти що, жартуєш зараз? 

– Мабуть. Не знаю. Просто вона дійсно наче зникла кудись, після аукціону в місті її не бачили. 

Ага, точно.

Аукціон.

Той клятий аромат жасмину так і застряг у мізках – наче в кущ цвітіння кинули. 

Він всміхнувся своїм думкам, і Бонні одразу ж це помітив:

– Смішить думка, що вона могла померти в своєму маєтку? – хлопець склав руки на грудях.

– Ні, звісно ж… Ні. Дякую, друже, я піду.

Того ж вечора Айдас мав намір вияснити, чому в її домі більше не горить світло.