Читати книгу - "Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка"

Мені в голову закралася думка, яка, ох, якби мені не хотілося, щоб вона підтвердилася. 

— В цьому лісі є хтось такий сильний, як Вітер, чи нам доведеться зустрітися з чудовиськами, які набагато гірше навіть за нього? — останню думку я сказав вголос. Іванка почула. 

— …ти зламав ту, кого так сильно кохав і заради кого? Чаклунки, яка ніколи не відпустить тебе звідси. 

— Мені й не треба було залишати цей ліс. Я єдиний, хто погодився одягнути на себе кайдани добровільно. Адже Володарка пообіцяла мені, що ніколи не завдасть шкоди Диво-квітці. 

— І виконала. А знаєш: чому? Невже ти не здогадався, що Володарка і не збиралася цього робити. Сила зцілення — надто важлива, але залежить від пелюстки. Тож якщо її Володарка візьме один раз собі квітку, то тільки один раз і скористається тими пелюстками які є, а допоки Диво-квітка жива, її коріння у землі, пелюстки, які мають дар зцілення постійно оновлюються. — пояснив Крук. Його голос все ще звучав занадто суворо. — Шкоду Диво-квітці завдав ти й тільки ти. — продовжив Крук. — Тож скажи мені, Вітру, чи варто тобі продовжувати переслідувати звичайного, маленького кролика та дівчинку, які на відміну від тебе, мене та будь-кого в лісі, не володіють жодними чарівними вміннями. Вони легка здобич. Володарка відправить за ними когось іншого, мм, — крук удав вигляд, наче задумався, — скелю охороняє сам знаєш, хто. Він гірший за тебе, — Крук не назвав, кого має на увазі.  

— Отакої, — прошепотіла Іванка. — Тобто Вітер — не найстрашніше чудовисько в цьому лісі? 

Не стану брехати, я теж злякався, але коли почув від Іванки, що їй теж лячно, спробував показати, що ні крапельки не боюся. Врешті, мусимо повірити в себе, інакше не бачити нам Різдвяної зорі, як власних вух. 

— Тож, — Крук тим часом продовжував вмовляти Вітер відпустити нас, — пропоную тобі дозволити їм спробувати піти, а я на знак вдячності розповім тобі дещо про Диво-квітку. Хтозна, можливо — це змінить твоє бажання носити кайдани. На відміну від тих, кого повністю зачарувала Володарка лісу, ти розумієш і можеш вибирати на чий бік стати. Як думаєш? — спитав Крук і помахав нам крилом за спиною. Він натякнув нам, аби ми йшли, поки ще залишалася така нагода. 

Що сказати? Двічі нам з Іванкою повторювати не довелося і ми поспішили продовжити свій шлях. Хоч нам обидвом було цікаво, що крук зібрався розповісти Вітру про Диво-квітку. 

— Вона жива? — з надією спитала Іванка. 

— Не знаю, але не думаю, що птах брехатиме Вітру. Він не схожий на брехуна.  — сказав я, перестрибуючи через невелику гірку снігу. 

— Я теж так думаю та й Вітер не видається таким злим, як ми думали спочатку. — відповіла Іванка й обернулася. — Пухнастику, ми знову відійшли від стежки. Нам он туди, — й вона показала, як ми можемо скоротити шлях, аби повернутися, куди треба. 

— Ти ще його виправдовуєш? — набундючився я. — Якби ти знала, чого я тільки не натерпівся, коли тікав від Вітру. Знаєш, коли ти всього лише кролик… — почав я. 

Але Іванка не дослухала мене і перебила: 

— Досить! Хвилину тому, ти виявив неабияку сміливість і не вперше. Тож перестань. Так, ти кролик, Пухнастику, і цього не змінить ніщо на світі. Немає таких чарів, аби хтось з нас став інакшим. Проте віщунки виявилися також добрими й справді допомогли нам. Вони показали тобі, що перемогти Володарку лісу під силу тільки тобі. Віщунки в тебе вірять, я в тебе вірю, крук в тебе вірить і вже навіть ти сам, нарешті потрохи починаєш вірити в себе. З цієї миті, будь ласка, більше ні слова про те, що ти, — вона подивилася на мене, — ні на що не здатен й ти всього лише маленький кролик. Домовилися? 

— Домовилися. — повторив я за нею. Сподіваючись, що дійсно вперше в житті, не дивлячись на те, що я звичайнісінький кролик, який не володіє жодними, чарівними вміннями, таки є особливим і хто знає, може мені дійсно вдасться перемогти Володарку? — і якщо вже казати геть все, що я думаю, — вирішив зізнатися я, — то добровільно погодитися вдягнути на себе кайдани й назавжди залишитися в цьому лісі тільки через кохання — цей вчинок Вітру не можна назвати поганим, не дивлячись на те, що він мені не зрозумілий, — поспішив додати я. 

— Ех, кролику, ми багато чого не знаємо і скоріш за все й не дізнаємося та чи треба це нам? 

— Я б хотів побачити Диво-квітку. Шкода, що Вітер заподіяв їй зла. 

— Так, шкода, — погодилася Іванка, — але якщо Диво-квітка все-таки жива і ми зустрінемо її, думаю, ми маємо, обов'язково розказати їй про те, що Вітер не хотів завдавати їй болю, зізнатися, що він дуже страждає, щоб вона зрозуміла, як сильно Вітер закоханий в неї. 

— Думаєш — це правильно? 

— Не знаю, Пухнастику, вірно чи ні та вона має право знати, що Вітер вчинив тоді так не зі зла і до того ж він єдиний, хто в цьому лісі вирішив залишитися добровільно. Надто винуватим себе почуває. Дуже шкода і його і її. Володарка лісу багато лихого встигла накоїти. 

— Невідомо, скільки всього ще зробить. — погодився я, підстрибуючи вгору. — Мені здається, чи стало трохи тепліше? 

— Стало, Пухнастику, — Іванка хитнула головою. — Напевно, Вітер послухався крука і можливо таким чином хоче нам допомогти. Зупинись, — неочікувано вигукнула дівчина і застигла на місці. Я зробив те саме. — Ти нічого не помічаєш? 

— Що? — я вигукнув занадто швидко після її запитання, але згадав, що тепер маю виглядати більш сміливим, продовжив говорити спокійніше, — ні. Не повертаючи голови, я водив очима з одного боку в інший, але це нічого не змінило. 

Іванка мовчала, а потім опустила голову:

— Подивися вниз. 

Я послухався і зробив те, що вона сказала. Подивившись вниз, я зрозумів, що зараз нам знову доведеться тікати. Єдине, що не варто забувати, так це не сходити зі стежки. 

Наступної секунди, Іванка схопила мене на руки й побігла так швидко, що в мене аж у вухах засвистіло і я знову згадав про історію Вітру та Диво-квітки.