Читати книгу - "Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка"

Частина 4. 

Тікали ми з Іванкою не знаю від кого, але можу сказати: чому? Ми побачили чиїсь сліди. Вони були настільки великими, що стало зрозуміло, що навіть не той, а ті, хто їх залишили на снігу, є справжнісінькими гігантами. Крім того, на снігу також чітко виднілися смуги, які вказували на те, що чудовисько мало неабиякі довгі кігті. 

Іванка несла мене на руках та бігла так швидко, поки не зупинилася, щоб перепочити. Я чув, що її легеням не вистачає повітря і вона намагалася вдихнути якомога глибше. 

Ми завмерли й прислухалися. Довкола тихо, але це саме можна сказати й про той момент, коли ще не починали тікати. Якщо це не одне чудовисько, а кілька, то що робити, коли ми перетнемося? 

У тому, що ми з Іванкою зустрінемо цих чудовиськ я навіть не сумнівався. Здавалося, Володарка зібрала в одному лісі стільки потвор, що вони дійсно підстерігають нас майже на кожному кроці. 

Поки я думав, Іванка продовжила роздивлятися по сторонах. Не знайшовши нічого підозрілого, вона зупинила свій погляд на мені. 

Я теж озирнувся, потім глянув на Іванку. Її зіниці розширилися і в очах з'явився такий переляк, що мені довелося зробити неабияку паузу, перш ніж ризикнути заговорити: 

— Це щось або хтось у мене за спиною? — я настовбурчив вушка і завмер. Та одне з них «зрадницьки» ворухнулося і я поспішив опустити його вниз. Дівчинка мовчала. — Іванко, тобі краще почати говорити негайно, — порадив їй я, — мені повернутися назад чи ми продовжимо марафон з бігу? 

— Не впевнена, що допоможе, — тремтячими від страху губами ледь вимовила Іванка. — Я не говорю, бо навіть не знаю, як таке можливо? 

— О! — тільки й зміг вигукнути я. — Так це «щось» або «хтось» позаду мене? 

— Точніше над тобою. — розгублено відповіла вона. 

— Крук, жарту… — але я не встиг договорити, тому що почув якесь дзижчання й наступної миті до моєї мордочки наблизилося дещо таке, що насправді складно описати. 

Хм, точніше описати я можу, але перш за це, погоджуся з тим, чому Іванці не вдалося підібрати слів. Переді мною у повітрі зависла — не людина, не чудовисько, а — Око. Не повірите? Так! Саме — Око і довкола нього не було нічого, навіть вій. Ми: тобто я та Око, яке жило окремо своїм життям, тобто літало: дивилися один на одного. Виглядало воно не надто приємно, але я не знав, як реагувати? Боятися або навпаки розуміючи, що переді мною лише звичайне «око», якщо можна так висловитися. Адже не кожного дня воно з'являється перед тобою, тож може не звертати на нього уваги й продовжувати йти до найвищої гори? 

Не довго думаючи, я запитав в Ока:  

— Хто або що ти? — у відповідь на мої слова, Око навіть не ворухнулося. Воно і далі продовжувало дивитися на мене. Я зробив крок і Око теж трохи посунулося, наче повторюючи мій рух. Я зробив крок вперед, але і воно полетіло. Це мене роздратувало. — Іванко, в тебе є ідеї, що нам робити? 

— Впевнена без Володарки лісу не обійшлося. — здогадалася дівчина, — але воно не нападає на нас. Хоча здається все набагато простіше — йому і немає як напасти. Це не Око залишило ті величезні сліди з кігтями на снігу. — зауважила вона. — Проте воно може спостерігати за нами, а потім, наприклад, — задумалася дівчинка на мить, — повідомляти Володарці. Може краще спробувати його спіймати? — вона дістала рукавицю з кишені. 

— Летіло б ти собі, — я махнув в бік Ока лапкою та воно не ворухнулося. — Зрозуміло, ти не відчепишся. Думаю, ти права й воно стежить за нами. 

Наступні кілька хвилин ми намагалися спіймати Око. Стрибали по черзі за ним то вгору, то вбік. Я махав лапками. Мої рухи нагадували млин. Іванка теж активно рухалася та скільки разів вона не намагалася впіймати, все ж її пальцям зовсім трохи не вистачало, аби дотягнутися до Ока й останньої миті треба було починати з початку. 

За якийсь час ми вибилися з сил, поки не вирішили, що варто продовжити свій шлях і не звертати на нього увагу. І дарма, скажу я вам. Бо тільки ми ступили на стежку, як почули несамовитий чи то вереск, чи то виття, а потім тупотіння, яке з кожною миттю ставало голосніше. В голові пронеслася здогадка, яка стосувалася слідів на снігу. 

— Щось мені підказує — це за нами, — відповіла Іванка і нарешті ми побачили, кому належало — те невпіймане нами з Іванкою Око. 

Чудовиська, які оточили нас, мали досить дивний вигляд. Вони й справді були величезного зросту і ті сліди, які Іванка помітила на снігу, скоріш за все, належали саме їм. 

Вони виглядали велетнями. Рослі, з ведмежою шкірою, водночас наче й не схожі на них, бо мали одне око та великий ріг посередині. Клацали величезними висунутими уперед щелепами. Їхні зуби радше нагадували гострі ікла. 

Одне з чудовиськ не мало ока і якраз те, яке переслідувало нас з Іванкою, повернулося до нього та стало на своє місце. Я скосив свій погляд в бік дівчинки й здогадався, що вперше за нашу подорож цим лісом, її впевненість в тому, що все буде добре і ми врятуємо Різдвяну зорю від Володарки лісу, похитнулася. 

Що тут приховувати. Її тіло видавало страх і чудовиська, як справжні — хижаки,  відчули це. Вони завили ще голосніше. Я почав рахувати їх про себе. Перед нами стояло не менше десяти потвор. Вони обступили нас з усіх боків. 

— Іванко, — прошепотів я, — відступай. За мене. — я помітив, що вона не зрушила з місця і додав, — зараз не час панікувати. Ну ж бо, ти завжди мене заспокоюєш, — і я виступив уперед. Це напевно зі мною сталося вдруге, коли я знав, що повинен заступитися за дівчинку. Першого разу — коли Перевертень намагався на нас напасти й от зараз. — Велетні накинуться на мене й в тебе буде трохи часу, щоб втекти. 

— Які ж вони, — вона нарешті знайшла в собі сили сказати хоч слово, — височезні! Пухнастику, я не залишу тебе з ними сам на сам. 

— Не хвилюйся, — я намагався її заспокоїти. — Мене не так легко впіймати й у тебе з'явиться шанс. Так, вони великі, але рухаються не настільки швидко, як їм того б хотілося. Незграбні, — підсумував я. — А от я маленький і швидкий, — спробував пожартувати та погляд Іванки вказав мені на те, що зараз не до цього. — Можливо, зараз від Крука була б більша користь, — і я стрімко відстрибнув в бік, тому що лапа одного з велетнів настільки близько ступила поряд зі мною, що якби я миттєво не відреагував, шанси побачити таки Різдвяну зорю зараз впали б до нуля.