Читати книгу - "Брудні справи , denys storm and arcanum"

Наступні два дні наші бізнесмени тільки те й робили, що працювали. Ранок у Валентини розпочався з гуркоту в двері.
– Валідол! Лярво підвальне! Виходь, розлучнице! – голос Яни поєднувався із гучними ударами в двері.
– Ти що геть усі клепки розгубила? – Валідол спокійно зачинила за собою двері і стала навпроти Яни, яка була вся червона і з чорними від туші доріжками на щоках.
– Єдина хто з нас усі клепки розгубила, то це ти! Сашка мого до себе приворожила! Хвойдо! – Яна намагалася вдарити Валідола, але та вправно ухилилась і відступила на крок.
– Нікого я не приворожувала! І Сашка я не забирала в тебе! Звідки такі дурні думки? – Валідол намагалась говорити спокійно.
– Я все про тебе знаю! Баба Параска мала рацію, відьма ти! Інакше як би ще ти мого Лапусика причарувала! Ти ж навіть не доглядаєш за собою, он яку дупу відростила, вже скоро в усі двері боком заходитимеш! – Яна продовжувала волати на всю вулицю, і сусіди почали виходити зі своїх будинків, щоб подивитись, що ж тут коїться. Валентину трохи зачепили слова Яни.
– Заспокойся, Яно, ти ж не при собі!
– Мені заспокоїтись? От нахаба! Відчепись від мого Сашка! – голосно скрикнула Яна і вліпила Валідолу гучного ляпаса, у тої одразу на щоці показався відбиток руки, та вона стояла спокійно.
– Полегшало? – у Валідола є принцип – вона ніколи не б'є слабших, бо у двобої у Яни не було б жодного шансу.
– Навіщо він до тебе тоді щодня ходить? – Яна заплакала.
– Поки я не можу тобі цього сказати. Заспокойся і йди додому, вже всі сусіди повиходили і сміються з нас. Прийде час і я сама все тобі розповім, зараз можу сказати лише те, що у мене ніколи не було ніяких стосунків із Сашком, – Валідол намагалась приборкати свої почуття і говорити спокійно.
– Підтверджую! – втрутився Сомельє.
– А ти звідки тут узявся?
– Я повз проходив, та ти тут так волаєш, що все село чує! Чи не зашкодить це твоїй репутації? Подумай, на кого ти зараз схожа? – холодно сказав Сомельє, а Яна фиркнула, розвернулась і пішла додому. Сусіди, побачивши, що шоу скінчилось, теж повернулись до своїх справ. Валідолу в житті не доводилось чути таких образливих слів на свою адресу, і вона ледь стримувала сльози. Вона швидко юркнула в хату і підперла двері спиною. Сомельє розгубився.
– Валідол! Ти чого? – Сомельє підійшов до дверей і тихо постукав.
– Нічого. Йди додому!
– Нам же треба план реалізовувати! Виходь.
– Все зробимо як треба, йди додому!
– Валідол...
– Все добре. Я не підведу, йди! – холодно сказала Валентина і Денис пішов до магазину, щоб розвідати обстановку. Кожен був зайнятий своїми справами. Хтось йшов на роботу, хтось із нічної зміни. Дехто гнав корів у стадо, а біля магазину вже зібрались усі пліткарі і обговорювали останні події.
– То що виходить, Валідол приворожила Сашка, а Янка тепер на бобах сидить! – сказала чи не єдина подруга баби Параски, баба Ганя.
– А я говорила, що вона відьма! От вона Сашка і приворожила, а що ж їй лишається, ще трохи і буде старою дівою, таку добровільно заміж ніхто не візьме! – от і сама баба Параска.
– Вам що, обговорювати більше нічого? Краще б справами якимись зайнялись! – Сомельє втрутився у розмову.
– А тобі до неї яке діло?
– Мені завжди до друзів є діло! А от ви б притримали краще свої язики за зубами! – Сомельє пішов у магазин, купив пляшку квасу і сів на лавку біля магазину. Баби вже розійшлись, а до Сомельє підійшов його старий приятель із сусіднього села, Петро, у них вже були обшуки, тому він знав коли обшуки будуть у інших.
– Ну що приніс? – Петро сів на лавку, а Сомельє дістав із кишені спортивних штанів, які він вже не міняв з тиждень, папірець, на якому були написані орієнтири.
– Ось, тут все, що ти просив. То що скажеш, маєш якусь корисну для мене інформацію? – Петро взяв той папірець і прискіпливо роздивлявся рівно виведені літери. – Ти що читати не вмієш? – засміявся Сомельє, на що Петро нахмурився.
– Вмію, просто думаю, чи не надуриш ти мене? – Петро запхав папірець у кишеню.
– Ти за кого мене маєш? – ображено сказав Денис.
– За старого гімнюка Сомельє! – засміявся Петро, а Сомельє легко штовхнув його у плече. – Та добре, добре. Маю дещо! Ось, – він витягнув із іншої кишені великого аркуша і, передавши його Сомельє, пішов, а задоволений Сомельє сидів на лавці і спокійно пив квас.
Валідол, привівши себе до ладу, і прокрутивши у голові сценарій майбутньої розмови, пішла до клубу там зараз затіяли щось типу ремонту і завідувачкою клубу є її хрещена і подруга її матері, тітка Марія.
– Валюша, давненько тебе тут не бачила! Якими стежками? – Марія здивувалась, але вона завжди рада була бачити Валентину, тож підійшла і міцно обійняла її.
– Та я от думала Вас провідати, може допомогти чимось треба? – Валідол іноді допомагала хрещеній зі справами, то десь прибрати, то допомогти із заповненням звітів, прикрашати зал теж допомагала, і деякі інші дрібниці.
– Ну взагалі–то, у нас зараз не вистачає рук, щоб прибрати подвір'я, бо із самим клубом вже діло майже завершене, а от подвір'я ніхто не може до ладу привести, а роботи тут, як бачиш, вистачає! – і справді, робити там було що. Бо після ремонту тут багато дрібного каміння, друзок і порожніх банок з–під фарби. До того ж, подвір'я поросло травою і будяками, ростом з Валідол.
– Так, робити є що, але вдвох ми тут не впораємось, та й роботи багацько, увесь день певно займе, – Валідол почала реалізовувати свою частину плану. – Давай я поговорю зі своїми друзями, ми оберемо якийсь день і все тут приберемо!
– А добре ти це придумала! Тепер ходімо чай пити, розкажеш, що то було зранку, бо про це вже все село говорить, – тітка Марія потягла Валентину до бібліотеки, яка знаходилась в одному приміщенні з клубом. Сомельє тим часом пішов до Лізи.
– Сомельє? Ти часом стежки не переплутав? – Ліза ображалась на Дениса за те, як він з нею повів себе.
– Ха–ха, дуже смішно, я, взагалі–то, миритись прийшов, – в якійсь мірі, це було правдою.
– І що ж тобі від мене треба?
– Чого одразу треба, я просто прийшов з гарними намірами, ми ж навіть колись дружили!
– А ти всіх своїх друзів цілуєш, а потім по селу розповідаєш, що вона шльондра?
– З чого ти взяла такі дурниці?
– Мені дядько Тарас усе розповів!
– І ти йому повірила? Та він же гірший пліткар, навіть ніж баба Параска!
– А хто ж тоді байки про мене складав?
– Не знаю, хто, але точно не я! Робити мені більше нічого, тим паче, навіщо мені плямувати репутацію дівчини, яка мені подобається? – Сомельє посміхнувся і зробив крок на зустріч Лізі.
– Що ти таке кажеш? – Ліза зашарілась і взяла Сомельє за руку. Вони досі стояли на порозі. Ліза потягла Дениса у хату, що і було йому потрібно. Сомельє помітив на стіні у коридорі ключницю у формі сови. Ліза поцілувала Дениса, а той притис її до стіни, і забрав єдину зв'язку ключів, які висіли на носі сови, і хутко сховав їх у кишеню. У цей момент він побачив крізь вікно Івана Валентиновича, який повертався додому на обід.
– Іван Валентинович!
– Тікай, коханий, тікай! – Ліза собі вже нафантазувала різного. Сомельє вистрибнув у вікно і побіг через сад до городів, але дорогою його побачив голова села.
– Ах ти ж падлюка! Як ти посмів явитись сюди? – в руках у нього був дипломат.
– Ви нічого не розумієте! Все не так як здається! І взагалі я просто повз проходив! – Сомельє побіг дорогою, голова села за ним, а за ними бігла Ліза.
– Татусю, ти все не так зрозумів, ми кохаємо одне одного! – кричала Ліза, намагаючись наздогнати батька. Вони бігли по головній дорозі, де були люди, які вже на всю реготали, тримаючись за животи.
– Ми про це вдома поговоримо! Після того, як я прикінчу цього мерзотника! Алкоголіка недоробленого!
– Чого Ви одразу ображаєте мене! Я порядна людина, на відміну від вашої божевільної родини!
– Та як ти смієш, гімнюк малолітній!
– Я вже повнолітній!
– Воно ще й огризається, щеня! – Іван Валентинович жбурнув у Дениса свого дипломата, а той не розгубився, схопив його і хутко звернув у посадку, а через неї побіг до скирт сіна і сховався в одній з них, а Іван Валентинович з Лізою лишились стояти на дорозі.
Денис сидів у себе в сараї та, хильнувши оковитої, сховав дипломат голови села, навіть не глянувши, що всередині, мабуть, якісь документи важливі, іншого б Іван Валентинович із собою не носив. Хильнувши ще, Сомельє заснув, а Валідол пішла додому і поралась у садку, з цим бізнесом вона зовсім закинула свої квіти, тож вирішила трішки приділити їм уваги, поки вони ще не скинули свій цвіт і ще могли радувати око своїми яскравими барвами. Для Валентини квіти завжди були відрадою, і коли вона не знала, що їй робити, вона або йшла у церкву, поспілкуватися з отцем Феофанієм, або, як зараз, поралась у садку.
– Добридень, Валентино! – почувся за спиною голос Феофанія. Валентина повернулась, і справді, через паркан, на дорозі, стояв Феофаній. Та не в рясі і з усіма атрибутами, а в спортивному костюмі і хвостиком на голові. Ще у його руках була дорожня сумка. Валідол підвелась.
– Добридень! Збираєтесь кудись? – збентежено запитала Валентина.
– Так, кличе мене доля моя!
– О, зрозуміла! Хай щастить!
– Дякую, Валентино! Бачу тривожно тобі. Боїшся чогось? – Феофаній, як завжди, дивився в самісіньку душу.
– Не те, що боюся, скоріше хвилююсь, – спокійно відповіла Валідол.
– Розумію, та що б там не було, не переймайся так, все в житті робиться не просто так! Ну добре, мені вже час, бережи себе і батьків! І приглянь за Сомельє, бо мене турбує стан його душі, останнім часом! Бувай!
– Добре, і Ви бережіть себе! Бувайте! – Феофаній пішов, а Валідол продовжила виривати бур'яни, даючи простір квітам.
Наступного ранку Валідол, Сомельє, Сашко і Яна були біля клубу і почали прибирати подвір'я. Навіть Сомельє, який і в себе в дворі ладу не міг навести, але то ж було треба для справи. Саме сьогодні мала приїхати комісія і провести ряд обшуків, про це наша компанія дізналась від того товариша Сомельє, Петра, він передав йому розклад комісії, який люб'язно позичив, поклавши інший розклад, у Шерифа, який нещодавно був у їхньому селі і дізнавався коли ж вони будуть у Яблунівці. Сомельє натомість дав йому координати, де розкладені були десять літрів самогону. Це невелика плата за те, щоб план Сомельє і Валідола спрацював.
– Ой людоньки, ой що ж це робиться?! – голосила баба Параска ледь не на усе село. Схоже, що комісія вже приїхала.
– Бабцю, заспокойтесь, ми лише обшукаємо Ваше обійстя, ось ордер! – молодий і статний чоловік у формі простягнув бабі Парасці аркуш паперу, від чого та покривилась і зробила вигляд, наче зараз втратить свідомість. Та люди у формі були незворушні. Взявши двох свідків, вони пройшли на подвір'я.
Сомельє і Валідол переглянулись. Валідол кивнула і план перейшов у майже завершальну справу.
– Маріє Яківно, можна мені відлучитись, щось мені недобре? – Сомельє зробив вигляд стражденного і приклав руку до голови.
– Пити менше треба! Тоді і не буде недобре! – обізвалась Яна.
– Йди звісно, але якщо дуже погано стане, погукай, викличемо нашого фельдшера, – турботливо відповіла тітка Марія.
– Добре, дякую Вам! – Сомельє показав язика Яні і пішов за клуб.
Комісія невпинно просувалась по селу і поступово наближались до хати Валідола. Батьки її були вдома, бо сьогодні все таки вихідний, тому Валентина трохи хвилювалась. Дочекавшись сигналу від Сомельє, Валідол махнула рукою Коршуненку і той поліз на дах клубу.
– Йой, хрещена, поглянь там Назар Архипович! – Валідол зробила переляканий вираз обличчя і показала рукою на дах клубу. Клуб був найвищою будівлею в селі, бо мав два поверхи і горище. Назар Архипович підійшов до краю даху і готувався стрибнути.
– Ой, Назаре Архиповичу, що ж Ви робите? У Вас же дружина! Як же вона без Вас буде? – почала розмову тітка Марія, коли всі, хто був поряд збіглись до клуба, кинувши свої справи.
– Ой, Марійко, немає в мене сенсу в житті! Кинула мене моя кохана! Моя люба, моє сонечко в темну пору, моя зіронька в самотньому чорному небі, мій промінчик! – Назар Архипович зняв свого картуза, втер ним лице і приклав його до грудей. Почало сходитись більше людей, всім кортіло подивитись на це видовище, а комісія продовжувала обшуки.
– Та як вона могла, такого чоловіка кинути?! – викрикнув хтось із натовпу. Валідол же ледь стримувала сміх від цього видовища. Та з усіх сил намагалась робити переляканий вигляд.
– Відійдіть звідти! Я зараз стрибну! – закричав Коршуненко.
– Та годі Вам, що Ви як дитина мала, злазьте звідти, покалічитеся ж! – тітка Марія починала злитись.
– Ти чого туди виліз, недоумку! Ану злазь! Я тобі зараз влаштую, покидьок ти недолугий! – почувся голос дружини Назара Архиповича, натовп розступився і вперед вийшла Варвара із двома великими сумками. Валідол трохи запанікувала, бо це не входило в їхні плани. Коршуненко стояв на краю і, побачивши свою дружину, втратив рівновагу і полетів вниз. Валідол і Сомельє першими підбігли до Назара Архиповича, і почали його підіймати.
– Ой, лишенько! Що ж це коїться?! До чого ви всі людину довели, на декілька хвилин відійшов до вбиральні, а вони вже мого найкращого друга вбили! Безсердечні ви люди! – Сомельє припав до грудей Коршуненка. – Ви чого стрибнули? Ми ж так не домовлялись! – ледь чутно прошепотів Денис.
– Повернись і сам усе зрозумієш, – одними губами сказав Коршуненко і почав корчитись від болю.
– Це тобі ще не боляче, а от зараз буде ой як боляче! Що ти тут влаштував, бідося ти нещасна! – жінка почала наближатись, а Сомельє допоміг йому піднятись і той чкурнув, наче і не він зовсім ще хвилину тому впав із даху. Жінка побігла за ним, а Сомельє підійшов до Валідола, поки весь натовп бурхливо все обговорював.
– Ну що? Все вдалося? – стурбовано запитала Валідол.
– Ходімо, сама подивишся! – Сомельє і Валідол пішли до магазину. Проходячи повз вони помітили, як правоохоронці вели по–під руки Івана Валентиновича, на ньому були кайданки, а Шериф намагався його виправдати.
– Я вам кажу, то не його апарат і дипломат! Це все підкинули! Ну не така він людина! – Шериф крутився біля машини, в яку намагались посадити голову села, тепер вже напевно колишнього голову. Їх обох запхали в машину, потім принесли речові докази, у вигляді самогонного апарату та дипломату. Чоловік у формі сів на водійське місце і машина поїхала, залишивши за собою стовп пилюки.
– То вийшло, все скінчено? – не вірячи власним очам, Валідол перепитала у Сомельє.
– А не схоже? – Денис посміхнувся і, відсалютувавши Валентині, спокійною ходою пішов у магазин.