Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Сьогодні я знову сиділа біля річки. Вода текла спокійно, мов час, який проходить, не даючи нам змоги залишити все на місці. Я думаю, що моє життя теж рухається вперед, навіть якщо я не завжди готова до змін.

Я написала ще один вірш:

Вода тече, а я йду,
Шукаючи себе в кожному кроці.
Час не чекає, він йде,
А я повинна йти за ним.

Це вірш про те, як важливо рухатися вперед, не зупинятися, навіть якщо це страшно. Я повинна знайти себе, і я буду йти до цього.

Щоденник Юстини
Заздрість, 1 лютого 1939 року

Сьогодні знову сніг. Все навколо біле, як у казці, і здається, що світ повністю завмер. Кожен крок у снігу залишає слід, який швидко зникає під новими заметами. Цей зимовий світ нагадує мені моє життя — інколи важко зрозуміти, куди йдеш, бо всі твої сліди швидко затираються. І все ж, кожен новий крок важливий.

Мама сьогодні більше не сварилась на мене за те, що я довго сиджу в кімнаті з книжками чи вишивкою. Вона бачить, що я багато думаю, і що моя тиша — це не відчуження, а, мабуть, спроба зрозуміти себе.

Мені здається, що я намагаюся витягнути із себе все, що є, як з прялиці нитки, одна за одною. Іноді я думаю, чи вистачить мені сил на все це? Чи зможу я бути тією, ким хочу стати? Я досі не знаю відповіді.

Сьогодні, як і завжди, я вишивала. Мій новий малюнок — два дерева, що ростуть разом. Це символ моєї боротьби. Одне дерево — це я, інше — мої прагнення. Я намагаюся зрозуміти, чи зможу я коли-небудь досягти того, чого прагну, чи я просто залишатимусь такою ж, якою є, без змін. Мої руки не перестають працювати, але в голові не все так ясно.

Сьогодні почала читати Івана Франка. В його поезії я знаходжу багато того, що відгукується в мені. Його слова такі глибокі, що я інколи перечитую один рядок кілька разів, намагаючись розібратися, що саме він хотів сказати. Я намагаюсь зрозуміти, як це — жити з вірою, як бути вірною своїм принципам навіть у найскладніших ситуаціях.

Я написала вірш, який прийшов до мене після того, як я прочитала один з його віршів:

Там, де темно, світло не згасне,
Вогонь у серці буде горіти.
Я буду йти, хоча і важко,
Бо вірю, що зможу злетіти.

Ці рядки нагадують мені, що навіть коли здається, що все темне і немає сил, треба продовжувати рухатися. Я хочу вірити, що зможу знайти те світло, яке шукаю, навіть якщо шлях буде важким.

Заздрість, 7 лютого 1939 року

Зимові дні вже стали холоднішими. І хоча сніг покриває землю, а вітер здається ще більш пронизливим, я все більше розумію, що внутрішній холод, що я відчуваю, приходить не від природи, а від мене самої. Мої думки, мої переживання — це те, що заморожує мене, не дає мені відчути теплоту.

Сьогодні я знову сиділа на річці, спостерігаючи, як вода не зупиняється, а все більше і більше розливається. Це нагадує мені, як проходять мої дні — вони не стоять на місці. Вони рухаються, навіть якщо я сама не хочу цього. Але чи є в цьому прогрес? Чи є щось, до чого я рухаюсь, чи це просто черговий потік, що минає без сліду?

Я взяла книжку, але не змогла зосередитися на її змісті. Мої думки були зовсім не про те, що я читала. Мені прийшло на думку, що все, що я шукаю, знаходиться не в книгах і не в тому, що я роблю, а всередині мене. І я повинна це зрозуміти.

Я написала ще один вірш, який відображає мої роздуми:

Вода тече, а я стою,
Шукаю відповіді на питання.
Чи знайду я себе в цьому потоці?
Чи залишусь я тільки відображенням води?

Цей вірш для мене став важливим усвідомленням. Я намагаюсь не втратити себе серед потоку подій, людей і думок, що оточують мене. Я повинна пам'ятати, хто я є, навіть якщо не розумію, куди йду.

Заздрість, 15 лютого 1939 року

Мама сьогодні знову нагадала мені, що треба більше допомагати по господарству. Вона каже, що я занадто багато часу проводжу, сидячи вдома або за вишивкою. Я знаю, що це її спосіб показати турботу, але іноді мені здається, що вона не розуміє, чому я так багато думаю, чому я так багато сиджу одна.

Я продовжую вишивати, хоча іноді мені здається, що ця діяльність тільки ще більше поглиблює мою самотність. Мої руки зайняті, але всередині мене — порожнеча, яку я не знаю, як заповнити.

Вчора я згадала одне з моїх дитячих вражень — коли вперше побачила вишиванку моєї мами. Її вишивка була не просто прикрасою, а справжнім мистецтвом, в якому вона вкладала всю свою любов і душу. І тепер я розумію, чому це стало частиною нашої родини. Вишивка — це більше, ніж просто традиція, це спосіб висловити себе, показати свою ідентичність.

Я написала вірш, який був натхненний тією самою ідеєю:

Вишиванка, як і моя душа,
Вишита ниткою любові.
Кожен стібок — це моя надія,
Мій шлях у світі безмовних слів.

Я розумію, що кожна моя нитка — це частина мене, частина того, ким я є. І навіть якщо я іноді не знаю, куди веде цей шлях, я знаю, що він мій, і я повинна йти ним.

Заздрість, 21 лютого 1939 року

Місяць лютого, хоча й короткий, здається, має величезну силу. Ці останні дні стали для мене часом роздумів і змін. Я почала більше писати, більше думати про те, хто я є і що роблю в цьому світі. Мої роздуми все більше звертаються до того, що я хочу зробити зі своєю життям.

Сьогодні я повернулась до читання поезії Лесі Українки. Її слова торкаються до глибини моїх відчуттів. Я часто перечитую її вірші, шукаючи в них відповіді на свої питання. Вони надихають мене на пошуки себе, на те, щоб не здаватися і боротися навіть у найважчі часи.

Я написала ще один вірш, натхнений її словами:

Я буду йти, хоч з серцем важким,
Але знати буду: все можливо.
Я зможу піднятися, навіть упавши,
І знайду світло в кінці тунелю.

Цей вірш став моїм шляхом. Я повинна рухатись вперед, навіть якщо здається, що дорога занадто важка. Я буду шукати світло, навіть якщо шлях до нього буде темним.