Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Щоденник Юстини
Грац, 5 травня 1945 року
Грац – місто, яке живе в гармонії зі своєю природою. Його вулиці, будинки, навіть повітря здаються частиною чогось більшого, глибшого. Сьогодні, після ранкових справ на кухні, я вийшла на подвір’я й дозволила собі трохи подивитися на гори, які оточують місто. Вони виглядали величними, як сторожі, що охороняють це місце від усього злого.
Замкова гора (Schlossberg) – це серце Граца. На її вершині стоїть славнозвісна вежа з годинником (Uhrturm), символ міста. Хоч я ще не мала можливості побувати там, Стефа розповідала, що раніше місцеві жителі любили прогулюватися до неї, милуючись панорамою черепичних дахів, вузьких вуличок і багатих садів.
Сади тут дійсно особливі. Навесні вони наповнюються яскравими кольорами: бузок, магнолії, навіть дикі тюльпани. У парках Граца – таких, як Stadtpark – завжди пахне свіжістю. Мені здається, що навіть природа тут знає про війну, але намагається нагадати людям, що краса не вмирає.
Грац, 7 травня 1945 року
Я помічаю, як архітектура Граца відображає різні епохи його історії. Вчора, натираючи срібло в їдальні, я запитала Стефу про стиль будинку родини Габауерів. Вона пояснила, що це класичний австрійський стиль із готичними елементами. Товсті кам’яні стіни, високі вікна, дерев’яні балки на стелі – усе це створює відчуття стабільності, незважаючи на буремний час.
Цікаво, що Грац зміг зберегти свою старовинну атмосферу. Тут мало що змінилося за століття, і я уявляю, як ще сотню років тому жінки у довгих спідницях ходили цими самими вулицями, як карети гуркотіли бруківкою.
У місті є безліч барокових будівель, які нагадують про минулу велич. Я особливо люблю фасади з різьбленнями, статуї на балконах, склепіння, що піднімаються до неба.
Грац, 10 травня 1945 року
Ранок почався з дощу. Він стукав по вікнах, ніби нагадуючи про неминучість змін. Я стояла біля кухонного столу, допомагаючи Стефі замішувати тісто на штрудель, і дивилася, як краплі дощу стікають по шибках.
Стефа розповідала про річку Мур, яка протікає через Грац. Ця річка не така велика, як Дністер, але має свій характер. Вона поділяє місто на дві частини, і її води, темні й глибокі, ніби зберігають усі секрети міста.
– Уздовж Муру завжди було життя, – сказала Стефа. – Тутешні млини, рибалки, навіть торговці завжди працювали поруч із річкою.
Мені захотілося побачити її ближче, пройтися її берегами, але зараз це неможливо. Проте думка про Мур і замкову гору тепер гріє мене.
Грац, 14 травня 1945 року
Після роботи я знову взялася за книгу. Цього разу я читала про австрійських поетів. Мені потрапила до рук збірка Райнера Марії Рільке. Його вірші, наповнені любов’ю до природи й пошуком смислу, здаються близькими. Я навіть наважилася написати щось своє:
________________________________________
Гори мовчать, у їхніх схилах вічність,
Річка тече, несучи тягарі війни.
А я, чужинка серед цієї краси,
Шукаю свій дім у світі змін.
________________________________________
Моя поезія ще не така, як у Рільке, але вона допомагає мені відчувати зв’язок із природою, яка мене оточує.
Грац, 16 травня 1945 року
Сьогодні я дізналася, що війна офіційно закінчилася. Місто, здавалося, видихнуло з полегшенням. Люди почали виходити на вулиці, хоча ще з острахом. Але Грац, навіть після років страху, зберігає свою гідність.
Увечері, сидячи біля вікна, я думала про те, що в цьому місті є щось невимовно сильне. Його краса й історія нагадують, що навіть у найтемніші часи варто зберігати свою сутність. Я дивилася на пагорби, на черепичні дахи, і думала: якщо природа й архітектура Граца змогли вистояти, то й я теж зможу.
Щоденник Юстини
Грац, 20 травня 1945 року
Це був найважчий день у моєму житті. Мені повідомили, що я можу залишитися працювати в родині Габауерів або повернутися додому. Але це вже не мало значення. Мауріц… його більше немає.
Його життя забрала звичайна простуда, яка швидко переросла у щось страшніше. Я досі не можу в це повірити. Вчора він ще був поруч, усміхався своєю звичною теплою усмішкою, а сьогодні його кімната порожня.
Я була біля нього в останні години. Він тримав мою руку, хоч у нього вже не було сил говорити. Його очі залишалися такими ж теплими, навіть тоді, коли світ почав залишати його тіло.
– Живи далі, Юстино, – прошепотів він. Це були його останні слова.
Я не могла стримати сліз. У той момент здавалося, що світ завалився. Як можна жити, коли втрачаєш частину своєї душі?
Грац, 22 травня 1945 року
У будинку стало незвично тихо. Пані Габауер замкнулася в собі. Вона не плаче, але я бачу, як її плечі згорбилися, як очі стали тьмяними. Пане Габауер не виходить із кабінету. Стефа теж мовчить, але її обличчя відображає такий самий біль, як і мій.
Я не знаю, як прощатися з Мауріцем. Його речі залишилися в кімнаті – книжки, малюнки, той самий альбом із його дитячими фотографіями, які він показував мені кілька місяців тому.
Я підійшла до альбому, погортала його сторінки. У кожній фотографії – частина його життя, його сміх, його щирість. Я згадала той вечір, коли ми разом дивилися на ці фото й сміялися, розповідаючи історії.
Це був час, коли я почувалася щасливою.
Грац, 24 травня 1945 року
Я прийняла рішення. Я поїду додому. У цьому домі для мене тепер немає місця. Все, що тримало мене тут, – це Мауріц. Без нього я більше не можу залишатися.
Сьогодні вранці я попрощалася з пані Габауер. Її обличчя було блідим, але вона мовчки кивнула, коли я сказала про свій від’їзд. Тільки Стефа обняла мене міцно й попросила написати, якщо буде можливість.
Перед від’їздом я підійшла до виноградників востаннє. Тепер ці ряди лоз здаються мені не тягарем, а спогадом. Я провела пальцями по листю, зірвала одну ягоду – вона була терпкою. Це місце змінило мене, але я більше не хочу залишатися.
Мої валізи зібрані, і я готова покинути цей дім.
Заздрість, 30 травня 1945 року
Дорога була довгою, але я вдома. Село зустріло мене тишею. Люди стали іншими – втомленими, виснаженими війною, але я відчуваю, що повернулася туди, де моє коріння.
Мама обійняла мене так, як ніколи раніше. Її очі повнилися сльозами, але вона намагалася триматися міцно. Увечері, сидячи біля вогню, я розповідала їй про свою роботу, про Стефу, про життя в Австрії, але про Мауріца не змогла сказати жодного слова. Це надто боляче.
Він завжди залишиться частиною мене, як і ті виноградники, де я вперше зрозуміла, що означає любити й втрачати.
Заздрість, 2 червня 1945 року
Я почала писати вірші, щоб впоратися з болем. Мій перший вірш – це спогад про Мауріца:
________________________________________
Серед виноградних лоз, у тиші нічній,
Твій сміх лунав, мов шепіт річковий.
Але тепер лиш вітер носить твій слід,
І серце моє, мов осінній листок, тремтить.
________________________________________
Ці рядки допомагають мені триматися. Я більше не в Граці, але частина мене завжди буде там, серед гір, річки Мур і виноградників, де залишилося моє серце
 

Кінець