Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Щоденник Юстини
Грац, 5 серпня 1944 року
Виноградники здаються нескінченними. Лози тягнуться до горизонту, ніби заплутані нитки долі. Щоранку я бачу їх і відчуваю те саме – ненависть до цього місця, до їхнього солодкого запаху. Але й водночас це стало моєю реальністю.
Сьогодні Мауріц знову спробував поговорити зі мною. Його голос лагідний, а слова ніби обережно вибирає. Він сказав:
– Юстино, ти варта більшого, ніж це місце.
Я лише мовчки відвела погляд. Я знаю, що він має рацію, але не вірю, що для мене є інше життя.
Грац, 14 вересня 1944 року
Працюючи в полі, я сьогодні спіткнулася й впала, розсипавши повний кошик винограду. Пані Габауер побачила це й лише зітхнула:
– Ти незграбна, дівчино.
Ці слова боліли більше, ніж сам падіння. Мені здавалося, що я завжди була "незграбною" для всіх – і вдома, і тут. Але Мауріц, який теж бачив це, допоміг мені піднятися. Його дотик був легким, а очі сповнені співчуття.
– Це не твоя провина, – сказав він, допомагаючи зібрати розсипані грона.
Я нічого не відповіла. Чи має він право мене захищати?
Грац, 20 жовтня 1944 року
Сьогодні я згадувала дім. Як восени ми збирали врожай, як мама пекла хліб, а я допомагала молодшим братам і сестрам. Тут, в Австрії, осінь теж гарна, але зовсім інша. Повітря пронизане запахом винограду, а не наших полів.
Мауріц  подарував мені малюнок. На ньому я стою серед виноградників, але за моєю спиною видно гори, ніби вони простягаються далі, за кордони цього місця. Він сказав:
– Юстино, ти маєш мріяти.
Але чи є ще місце для мрій у моєму житті?
Грац, 2 листопада 1944 року
Цей день був важким. Я вперше почула від пані Габауер, що скоро війна може завершитися. Вона сказала це між іншим, але її слова запали в мене, як насіння. Я боялася мріяти про свободу, але тепер ця думка не покидає мене.
Мауріц став ще наполегливішим. Сьогодні він сказав:
– Коли війна закінчиться, ти повернешся додому, а я завжди пам’ятатиму тебе.
Його слова залишилися в мені, як тиха мелодія, яку я намагаюся не слухати, але яка все одно звучить.
Грац, 18 грудня 1944 року
Сьогодні впав перший сніг. Він покрив виноградники тонким шаром, і це зробило їх майже гарними. Пані Габауер дозволила нам працювати менше, бо холодно. Вона навіть принесла нам гарячий чай, що було несподівано.
Мауріц провів мене до кімнати й сказав:
– Сніг змінює все, але не тебе. Ти залишаєшся такою ж сильною.
Я дивилася на нього і не знала, що сказати. Вперше за довгий час я відчула тепло, не від чаю, а від його слів.
Грац, 24 грудня 1944 року
Різдво. Пані Габауер прикрасила будинок, а я сиділа у своїй кімнаті, намагаючись не думати про те, що зараз вдома. Але це було неможливо. Я згадувала, як ми з мамою завжди готували святкову вечерю, як діти раділи подарункам.
Мауріц постукав у двері й приніс мені свічку.
– Запали її, щоб нагадати собі про дім, – сказав він.
Я запалила свічку й дивилася на її полум’я. У цей момент я зрозуміла, що маю триматися, аби колись знову побачити маму й наше село.
Щоденник Юстини
Грац, 10 серпня 1944 року
Сьогодні, після роботи, я сиділа в своїй кімнаті й потайки читала книгу, яку Мауріц дав мені кілька тижнів тому. Це була збірка віршів Рільке. Слова пливли, ніби мелодія, торкаючись найглибших струн моєї душі. Я знала, що якщо пані Габауер дізнається, що я витрачаю час на книги, буде скандал. Але ці сторінки – мій порятунок.
Після читання я сама взялася писати. Мої рядки нескладні, але справжні, наповнені тим, що відчуваю:
Чужина мене тримає, мов тінь,
Солодкий запах винограду – мов гріх.
Та серце моє до дому летить,
Де мама і мальви, і рідний поріг.
Чи варто зберігати ці записи? Чи краще їх знищити, щоб ніхто не дізнався, що я інколи дозволяю собі мріяти?
Грац, 5 вересня 1944 року
Сьогодні я знайшла стару книгу в підвалі господарського будинку. Це був роман, мабуть, залишений кимось давно. Я заховала її у своїй кімнаті, під матрацом, і тепер чекаю вечора, щоб почати читати.
Мауріц помітив, що я була неуважною під час обіду, і запитав:
– Ти чимось зайнята?
Я лише усміхнулася. Йому не потрібно знати про це. Книги – це моє таємне вікно у світ, де я можу бути вільною.
Грац, 20 жовтня 1944 року
Вчора ввечері я довго писала. Слова, здається, самі текли з моєї душі:
Сонце сідає за лозами,
День тоне у виноградній крові.
А я шукаю свободи у віршах,
Що лунають у нічній тиші.
Мауріц побачив папір на моєму столі, але не став питати. Замість цього він сказав:
– У твоїх очах є щось, чого я не можу зрозуміти.
Я засміялася, хоча мені було трохи страшно. Хіба він може зрозуміти, що слова на папері – це мої крила?
Грац, 12 грудня 1944 року
Сьогодні був важкий день. Виноградники майже порожні, але роботи все одно вистачає. Я втомилася, але знайшла час, щоб перечитати свій улюблений вірш із книги Мауріца:
Хто дивиться у глибину зір,
Той чує тишу всесвіту в собі.
Ці рядки нагадують мені, що навіть серед чужини й болю я можу знайти частинку себе.
Грац, 2 січня 1945 року
Новий рік я зустріла з книгами й папером. Мауріц подарував мені новий блокнот і сказав:
– Записуй свої думки. Твої слова мають значення.
Я не знала, що відповісти. Чи справді мої вірші мають значення? Я написала кілька рядків, поки всі спали:
Час змінює нас, мов вітер лози,
Але коріння тримається глибоко.
Воно пам’ятає дім, де співають зорі,
І хоче повернутися додому.
Щоденник Юстини
Грац, 15 січня 1945 року
Сьогодні був день, який я запам’ятаю назавжди. Мауріц запросив мене в невеличкий сад, що знаходиться за будинком. Там усе ще залишилися сліди снігу, але кілька кущів уже почали оживати.
– Я хочу показати тобі дещо, – сказав він, і в його голосі звучала тепла нотка, яка завжди змушувала мене відчувати себе особливою.
Він дістав невеличкий акварельний малюнок. Це був пейзаж, але не австрійський. На картині я впізнала село, схоже на мою Заздрість. Дрібні деталі, мальви біля хати, тихі поля – все було таким знайомим і рідним.
– Ти завжди говориш про свій дім із такою любов’ю, що я вирішив спробувати його намалювати, – пояснив він.
Я дивилася на нього, і сльози навернулися на очі. Ніколи раніше ніхто не робив для мене нічого подібного.
– Це красиво, – прошепотіла я.
– Ти надихнула мене, Юстино, – відповів він.
Того вечора я не могла заснути. Я думала про те, як мій світ і його переплітаються, хоч я й намагалася цього уникати. Його слова, його погляд – усе в ньому було таким ніжним і щирим, що я почала боятися власного серця.
Грац, 25 січня 1945 року
Сьогодні Мауріц приніс мені цукерки .Це були маленькі шоколадні квіти, які він знайшов вдома. Він простягнув їх мені, усміхаючись так, ніби хотів розтопити весь лід у моїй душі.
–    Шоколадні цукерки для тебе, – сказав він. – Вони нагадують мені про тебе – тендітні.
Я не знала, що відповісти. Взяла і на мить дозволила собі уявити, що в цьому є щось більше, ніж проста дружба.
Пізніше, увечері, я написала кілька рядків:
Його погляд – теплий, як весна,
Його слова – як дощ на суху землю.
Але чи може весна залишитися
На цій холодній, чужій землі?
Грац, 10 лютого 1945 року
Мауріц запросив мене прогулятися виноградниками. Ми йшли поруч, і я не могла не помітити, як тепло його рука торкалася моєї, хоч він і не наважувався взяти мене за неї.
– Чому ти така тиха? – запитав він, коли ми зупинилися біля старої лози.
– Я просто думаю, – відповіла я.
– Про що?
Я хотіла відповісти, що думаю про нього, про нас, про те, що між нами є і чого не може бути. Але натомість сказала:
– Про дім.
Він усміхнувся і тихо додав:
– Я хочу, щоб ти почувалася тут, як удома.
Я поглянула на нього і вперше дозволила собі затримати погляд довше. У той момент між нами було щось більше, ніж просто слова.
Грац, 20 лютого 1945 року
Сьогодні, коли всі спали, Мауріц постукав у двері моєї кімнати. Я відкрила, хоча серце шалено калатало. Він простягнув мені книгу й тихо сказав:
– Це для тебе. Вірші, які я знайшов. Вони такі ж гарні, як і ті, що ти пишеш.
Я взяла книгу, і наші руки на мить зустрілися. Цей дотик був теплим, як весняний промінь. Ми стояли в тиші, і в той момент я відчула, як між нами виникла нитка, міцна й незрима.
– Дякую, – прошепотіла я.
Коли він пішов, я написала в щоденнику:
У чужій землі я знайшла промінь світла.
Він говорить зі мною мовою, яку я лише починаю розуміти.
Чи варто йти за цим світлом,
Чи краще сховатися у тіні?
Я знаю, що ця нитка тягнеться між нами, і з кожним днем вона стає все міцнішою. Але що чекає на її кінці?
Щоденник Юстини
Грац, 5 березня 1945 року
Сьогоднішній день я провела на кухні разом із Стефою. Вона – кухарка родини Габауерів, добра, але строга жінка з неймовірним хистом до готування. Ми рідко розмовляємо багато, але коли вона бачить, що я слухаю уважно, то починає ділитися секретами австрійської кухні.
– Ти повинна зрозуміти, Юстино, що кухня – це не тільки про їжу. Це про душу. Коли готуєш, завжди думай про тих, для кого це робиш, – сказала вона сьогодні, коли ми замішували тісто для шніцеля.
Вона навчила мене тонко відбивати м’ясо, обвалювати його в борошні, яйці та сухарях. Її рухи були такими впевненими й чіткими, що я сама захотіла навчитися всього так само майстерно.
– А ти пробувала робити щось подібне вдома? – запитала вона.
– Ні, у нас готували інше, – відповіла я. – Борщ, вареники, голубці. Але ми теж намагаємося вкладати в це душу.
Вона усміхнулася:
– Тоді тобі буде легко. Головне – любити те, що ти робиш.
Ми також готували кнедлики – м’які, ніжні кульки з картопляного тіста. Стефа показала, як вони мають бути пухкими й легкими.
– У кнедликів свій характер, – сказала вона. – Якщо будеш робити їх із злим серцем, вони вийдуть твердими, як каміння.
Я не втрималася і розсміялася, а вона підморгнула мені.
Під час готування вона розповідала про традиційні страви, які готують у різні пори року:
– Улітку обов’язково робимо марількенкнедлі – це такі кнедлики з абрикосами всередині. Їх подають із солодкою посипкою з масла, цукру та кориці. Взимку – більше жирного, ситного: ростбіф, гуляш із темного м’яса. А от штруделі... – вона багатозначно подивилася на мене. – Я покажу тобі, як правильно розтягувати тісто, щоб воно було тонке, як папір.
Стефа нагадувала мені маму – в тому, як вона командувала мною на кухні, як перевіряла, чи правильно я ріжу овочі або тримаю ніж. Але її очі були теплішими. Я відчувала, що вона хоче мене навчити чогось більшого, ніж просто рецепти.
Коли ми закінчили готувати, пані Габауер похвалила нас за шніцель. Я помітила, що навіть Мауріц із задоволенням його їв. Його очі зустрілися з моїми, і я відчула, як моє серце забилося швидше.
Цього вечора, коли всі лягли спати, я вирішила записати рецепт шніцеля в свій зошит, щоб не забути. Поряд написала:
На кухні, як і в житті, важливо вкладати серце у все, що ти робиш. Тільки тоді це приноситиме радість іншим.
Щоденник Юстини
Грац, 18 березня 1945 року
Цей день став для мене справжнім сюрпризом. Я не очікувала, що Мауріц може бути таким... уважним.
Вранці він зайшов на кухню, коли я допомагала Стефі чистити овочі для супу. Стефа, щойно побачивши його, поспішила знайти собі якусь іншу справу і залишила нас удвох. Мауріц тримав у руках  коробку, обгорнуту в красивий папір.
– Це для тебе, – сказав він, простягаючи подарунок.
– Для мене? Але за що? – я здивувалася.
– Просто хочу, щоб ти знала, що тебе цінують, – відповів він, опускаючи очі, ніби йому було трохи ніяково.
Я повільно відкрила коробку. Усередині була неймовірно красива сукня світло-блакитного кольору, проста, але витончена. Поруч – маленький флакон із парфумами. Запах був ніжним, квітковим, ледь вловимим, але таким, що змушував серце тріпотіти.
– Я не можу це прийняти, – сказала я, відчуваючи, як рум’янець заливає мої щоки.
Але він зупинив мене:
– Можеш. І повинна. Це не просто подарунок. Це... те, як я бачу тебе. Ти заслуговуєш на щось гарне, Юстино.
Моє серце стислося. Я не знала, що відповісти, тому просто кивнула.
Увечері, коли всі вже розійшлися по своїх кімнатах, я вирішила приміряти сукню. Вона сиділа ідеально, ніби була створена саме для мене. Я поглянула на себе в дзеркало й ледве впізнала власне відображення.
Духи додали до цього образу чогось магічного. Я закрила очі, вдихнула їхній аромат і уявила, що я – не працівниця на виноградниках, не дівчина, яку доля кинула далеко від дому, а хтось інший.
У цей момент я вперше відчула себе красивою. Мауріц побачив у мені те, чого я сама ніколи не помічала.
Чи справді я заслуговую на це? Чи маю право приймати його ніжність, знаючи, що між нами така глибока прірва?
Я провела ніч, лежачи на ліжку в тій самій сукні. Її тканина була легкою, м’якою, нагадувала про щось світле й чисте. І хоча це була лише мить у моєму житті, вона залишиться зі мною назавжди.
Щоденник Юстини
Грац, 22 березня 1945 року
День видався довгим і виснажливим. Пані Габауер доручила мені й Стефі навести порядок у вітальні. Усе мало блищати, як у новому домі, тому роботи було чимало.
Я цілий день натирала столове срібло, яке родина використовує лише для особливих випадків. Стефа пояснила, що це частина фамільної спадщини. Вона показала мені візерунки на ложках і виделках, які, за її словами, створювалися вручну понад сто років тому.
– У кожному предметі – історія, – сказала вона, уважно розглядаючи велику срібну ложку. – У цьому домі дуже цінують минуле.
Срібло блищало на сонці, коли я закінчила останній піднос. Важко було не уявляти, як колись давно ця родина збиралася за столом, сміялася й обговорювала свої справи. Я відчула себе ніби трохи ближчою до їхнього світу, хоча й залишалася на його межі.
Пізніше, коли всі справи були зроблені, Стефа відкрила великий дубовий шаф, де зберігалися сімейні альбоми. Пані Габауер дозволила мені допомогти їй їх розкласти.
Я з цікавістю розглядала старі фотографії. На одній із них – молода пара, схожа на пані та пана Габауерів, але в молодості. Вони виглядали такими щасливими, з очима, сповненими мрій.
– Це вони? – запитала я.
Стефа кивнула:
– Так, це їхнє весілля. У ті часи все було інакше. Життя було спокійнішим, і, знаєш, справжні почуття цінували більше.
На іншій фотографії я побачила Мауріца маленьким хлопчиком із кучерявим волоссям. Він стояв посеред виноградників із виноградною лозою в руках, а на обличчі була дитяча, безтурботна посмішка.
Я не змогла стримати посмішки, дивлячись на те, як він змінився. Зараз цей хлопчик – дорослий чоловік із серйозним поглядом, але в його очах досі залишилося щось від тієї дитини.
Ці альбоми були для мене своєрідним вікном у життя цієї родини, в те, як вони жили до війни. Здавалося, вони були частиною іншого світу, повного порядку й традицій, які я ніколи не знала.
Ввечері, повернувшись до своєї кімнати, я задумалася: як виглядав би мій власний альбом? Якими були б наші родинні фотографії, якби ми мали час і можливість робити їх?
Колись, після війни, я теж хочу зберігати спогади – свої й тих, кого люблю. Але поки що моїм альбомом залишається цей щоденник.
Щоденник Юстини
Грац, 28 березня 1945 року
Сьогодні, між прибиранням і допомогою на кухні, я знайшла кілька хвилин, щоб знову взяти до рук книгу, яку мені вдалося приховати серед своїх речей. Це була "Емма" Джейн Остін. Я знайшла її в бібліотеці пані Габауер, коли прибирала там кілька тижнів тому. Ця книга стала для мене справжньою розрадою. Я читаю її повільно, смакуючи кожне слово, ніби боюся, що цей світ, у якому є місце романтиці й невинним інтригам, розтане, як ранковий туман. Героїня, така впевнена у своїх силах і водночас схильна до помилок, змушує мене замислитися: чи маю я право на свої слабкості?
Вечорами, коли в домі стихає гамір, я беруся за перо. Мої вірші – це моє життя, перелите в слова. Сьогодні я написала ось що:
________________________________________
Вечір стихає, мов тиха ріка,
Серце чекає тепла і добра.
Де серед вин, серед лози й тіней
Вкрадений день знову стане моїм.
________________________________________
Мої слова завжди стають відгуком на те, що відчуваю. Цей будинок, виноградники, чужий світ – усе це знаходить свій відбиток у римах.
Грац, 2 квітня 1945 року
Пані Габауер дозволила мені взяти одну книгу з бібліотеки – це була "Генріх фон Офтердінген" Новаліса. Книга зовсім інша, ніж попередня, але не менш захоплива. У ній я знайшла слова, які відгукнулися в мені: про пошук мрії, про те, як людина здатна бачити красу навіть у найтемніші часи.
Мауріц, побачивши мене з книгою, посміхнувся:
– Ти схожа на тих жінок із романів, які читають під деревом і мріють про щось далеке.
Його слова змусили мене засміятися. Але він мав рацію: коли я читаю, мені здається, що я хоча б на мить тікаю з цього місця, повертаюся до себе справжньої.
Того ж вечора я написала новий вірш, натхненна словами Новаліса:
________________________________________
У книзі знайшла я частинку душі,
Що колись загубилась в далекій глуші.
Читати – як жити сто разів в життях,
І кожен із них – ніби твій перший шлях.
________________________________________
Часом я думаю, що ці вірші – це єдине, що залишиться після мене, якщо війна все ж переможе. Але поки я живу, мої слова будуть свідченням того, що я була тут, відчувала, мріяла.
Читання і поезія – це мої крила, навіть у цьому чужому домі.
Щоденник Юстини
Грац, 10 квітня 1945 року
Сьогодні світ здається ближчим, ніж зазвичай. Мауріц приніс газету й тихо залишив її на кухонному столі, знаючи, що я захочу дізнатися, що відбувається. Пані Габауер не любить, коли ми, остарбайтери, читаємо новини, але Мауріц не звертає уваги на ці заборони.
Заголовки кричать про те, що війна наближається до завершення. Союзники наближаються до Берліна, і всі кажуть, що крах Третього Рейху – це лише питання часу. У газеті було фото: обличчя змучених людей, зруйновані міста. Я довго дивилася на це зображення, і в мене перед очима вставало наше село. Чи виглядає зараз Заздрість так само?
Мауріц, помітивши мій вираз обличчя, сказав:
– Скоро все закінчиться. Людям повернуть їхню свободу.
Ці слова прозвучали як обіцянка, але водночас і як тягар. Що буде зі мною, коли це "все закінчиться"? Чи повернуся я додому, чи знайду своїх близьких?
Грац, 15 квітня 1945 року
Новини приходять дедалі частіше. Говорять, що радянські війська вже в передмісті Берліна. Пані Габауер, зазвичай така стримана, тепер хвилюється й постійно бурмотить щось про "нашу культуру, яка в небезпеці".
На кухні всі говорять про чутки. Стефа, моя напарниця, прошепотіла мені сьогодні:
– Кажуть, Гітлер уже не в Берліні. Що він ховається в бункері.
Я не знаю, чи це правда, але думка про це наводить на мене дивні почуття. Війна, яка забрала стільки життів, може завершитися тим, що одна людина просто сховається під землею.
Грац, 20 квітня 1945 року
Сьогодні день народження Гітлера, і в домі це відчувається. Пані Габауер наказала накрити стіл більш урочисто, хоча ніякого святкування не було. Вона виглядала похмурою, ніби цей день нагадував їй не про велич, а про страх перед тим, що станеться далі.
Я знову взяла до рук газету. Там писали, що в Берліні почалися жорстокі бої. Союзники йдуть із заходу, а радянські війська – зі сходу. Світ ніби замикається в кільце навколо тих, хто почав цю війну.
Увечері, коли всі вже розійшлися, я записала до щоденника:
________________________________________
На порозі весни йде війна до кінця,
Але скільки болю, зруйнованих сердець.
Берлін палає, світ перетворюється в попіл,
Чи буде місце для нового життя в цьому світі?
________________________________________
Я намагаюся знайти надію навіть у цих страшних новинах. Можливо, війна завершиться, і я зможу повернутися додому. Можливо, світ знову знайде шлях до миру.
Щоденник Юстини
Грац, 25 квітня 1945 року
Весна в Граці така красива, що здається неймовірним, як війна і мир можуть існувати поруч. Я стояла на кухонному ґанку після довгого дня й дивилася на пагорби, що оточують місто. Здалеку виднілися виноградники, ніби змучені від років безперервної праці, але все ще живі. Сонце повільно сідало, і небо набувало багряного відтінку.
Стефа помітила, як я дивлюся, і сказала:
– Грац завжди був спокійним місцем. Навіть у ці часи місто ніби намагається зберегти свою велич.
Вона почала розповідати про архітектуру. Виявляється, Грац має багаті історичні традиції. Старе місто із вузькими вуличками, площа Гауптплац і замкова гора – місця, які вона бачила в дитинстві. У мене від цих розповідей защеміло серце. Я зрозуміла, як мало знаю про це місто, хоча прожила тут уже майже два роки.
Грац, 28 квітня 1945 року
На кухні я провела весь ранок. Стефа розповідала, що в мирний час австрійці люблять готувати багато страв із сезонних продуктів. Сьогодні ми готували шпетцле – маленькі локшинки з тіста, які вона змішувала з сиром і цибулею.
– Це називається Käsespätzle, – пояснила вона, сміючись. – Їжа гір, але всі її люблять.
Поки я натирала сир, вона розповідала, як у її родині до війни традиційно пекли пироги з абрикосами, яких тут так багато влітку.
– Колись ми зробимо цей пиріг разом, – пообіцяла Стефа.
Я мовчки кивнула, але всередині відчула сум. Мені здавалося, що я просто гостя в цьому світі, навіть коли Стефа намагалася включити мене в його прості радощі.
Грац, 30 квітня 1945 року
Сьогодні мене покликали допомогти пані Габауер у бібліотеці. Я натирала полиці й розставляла книги, багато з яких були старими, в шкіряних палітурках. Там я знайшла примірник “Фауста” Ґете. Він виглядав так, ніби його читали багато разів.
Мауріц зайшов до бібліотеки, поки я стояла з книгою в руках.
– Ти читала це? – запитав він.
Я похитала головою.
– Це про людину, яка продала свою душу за знання, – пояснив він.
– Чи було це того варте? – запитала я.
– Читаючи, дізнаєшся, – усміхнувся він.
Ці слова викликали бажання перечитати все, що я колись могла втратити через війну. Я попросила дозволу взяти книгу до себе в кімнату, і пані Габауер на диво дозволила. Тієї ночі я почала читати, і слова Ґете занурили мене в інший світ, де боротьба добра і зла була відображенням того, що я відчуваю щодня.
________________________________________
У тіні війни слова стають спасінням,
Вони – мої крила, мій таємний рай.
І навіть тут, серед страху й сумнівів,
Поезія відкриває двері до свободи.
________________________________________
Грац, навіть у своїй тривожній реальності, залишався місцем, де можна було знайти красу, затишок і, іноді, натяк на спокій. Але кожен день нагадував, що ця війна все ще триває – і закінчення її буде початком чогось нового.