Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

— А давай виліземо нагору і подивимося на його хатку, — запропонувала Гайді.

— Ага, відразу поліземо, на скелю дряпатися будемо, — перекривив її голосно Петрусь, — там навіть коза вилізти не може, а Вуй заборонив тобі на скелі спинатися, я пильнувати маю.

Хлопчик почав дуже голосно свистати і викрикувати. Гайді не знала, що воно й до чого, а от кози розумілися на цій мові: одна за другою вони спускалися схилом і вистрибували з чагарників. І ось на відкритому місці зібралася вся отара: одні ще скубали ароматні стебельця, інші ганяли туди-сюди по схилові, а решта буцалися знічев’я одна з другою ріжками та лобами. Гайді скочила і побігла до кізок. Їй все було цікаво, бо це були нові приємні враження: спостерігати за тваринками, які стрибали і веселилися по-своєму, по-козячому. Гайді й собі стрибала від однієї кізки до іншої. Мала знайомилася з кожною окремо: Кізки всі були особливими. Кожна цікава і з власними манерами поведінки. Тим часом Петрусь дістав торбинку з харчами і акуратно розклав чотири шматки прямокутничком: свою їжу ближче до себе, два більших кусні — навпроти для Гайді.

Після цього взяв горнятко і надоїв у нього по самі вінця смачного свіжого молочка від Білки. Поставивши горнятко посередині чотирикутника, почав кликати Гайді. Гукати малу довелося набагато довше, ніж скликати кізочок в отару. Вона так захопилася різноманітними стрибками та забавами своїх нових друзів, що крім них нічого не бачила, й не чула. Проте Петрусь був фахівцем із питань — «як докричатися». Кликав-кликав, аж скелі почали повторювати відгомін його голосу. Гайді залишила своїх подруг і прибігла до нього. Коли побачила гарненько накритий стіл, то аж застрибала, так він їй сподобався.

— Перестань скакати, час вже їсти, — сказав Петрусь, — сідай і — вперед!

Гайді всілася.

— А це моє молочко? — спитала вона, милуючись гарненьким прямокутником із білою цяткою горнятка з молоком посередині.

— Так, — відповів Петрусь, — а також ось ці два великих кавалки також для тебе. Як вип’єш молоко, ще одне тобі від Білки надою. Після того я питиму.

— А ти молоко від кого пити будеш?

— Я свою козу подою, Черепаху. Давай, берися за їжу нарешті, — нагадав їй Петрусь.

Гайді почала з молока. Коли вона поставила спорожніле горнятко на траву, Петрусь одразу надоїв ще одне. До другого горнятка Гайді відламала собі кусень хліба. Навіть після цього її шматок був набагато більшим, ніж у Петруся. Хоча на той час порівняти їх вже можливості не було: Петрусь устиг строщити майже всі свої припаси.

Гайді простягнула хлопчикові свій шматок з великим кавалком сиру і промовила:

— На, візьми, я так багато не подужаю з’їсти.

Петрусь аж занімів від здивування: він ніколи чогось подібного не казав і нічим своїм ні з ким ніколи не ділився. Навіть на хвилину завагався, бо не міг повірити, що Гайді це серйозно сказала. Проте мала й не думала жартувати. Вона, коли Петрусь не наважився взяти запропоновану їжу, якусь мить ще потримала свої шматки, а потім поклала їх йому на коліна. Тільки після цього пастушок повірив у її щирість, він схопив подароване, кивнув у відповідь, що означало водночас згоду та вдяку й продовжив свій обід, який ще ніколи таким ситним не був, за все його життя-буття козопасом. Поки Петрусь насолоджувався обідом, Гайді розглядала кіз.

— А як вони всі називаються, Петрусю? — спитала вона.

Це було запитання саме для нього. Він добре пам’ятав, як яку звати. І нічого дивного в цьому не було, якщо врахувати, що пам’ять у пастушка не була переобтяжена якимись іншими знаннями. Отож він розпочав називати тварин одну за одною завше, відповідно, тицяючи пальцем. Гайді була дуже уважна. Отож за короткий час вона вже могла розрізнити кіз та назвати кожну за кличкою. У кожної тварини була своя особливість, її, власне, і треба було запам’ятати. Після цього уважно придивитися до отари: кожна коза відрізнялася від іншої саме цими особливостями. Ось, приміром, забіяка Великий Турок. Роги у нього великі, і він намагається кожного ними буцнути. Більшість кіз і цапів відразу втікають, як тільки він наблизиться: знають його войовничу натуру. А от відчайдух Щиглик, стрункий та ловкий козлик, не хоче йому поступатися. Розженеться щодуху та як буцне! І так три, чотири рази поспіль. І так спритно, так швидко, що Великий Турок здебільшого тільки вклякне та здивовано витріщається на Щиглика, як той стоїть перед ним спраглий до бою, наставивши свої гостренькі ріжки. А Сніжка полюбляє жалісливо мекати. Як заведе своєї, Гайді вже не раз бігла до неї, щоб обняти співчутливо за шию та погладити. Саме зараз мала знову стрімголов помчала до місця, звідки пролунав молоденький жалісливий голосок.

Гайді пригорнула її до себе за шию і спитала співчутливо:

— Що з тобою? Чому ти мене кликала, чим тобі допомогти?

Кізонька довірливо притулилася до Гайді й замовкла. Петрусь гукнув зі свого місця, роблячи перерви на те, щоб куснути чи сьорбнути:

— Вона за старою плаче, жаліється, що та більше не приходить. А стару передвчора продали господарям з Маєнфельда. Отож вона на пасовисько більше не приходить.

— А стара хто їй? — запитала Гайді.

— Стару Рузею звати і вона її мама.

— А бабуся де? — вигукнула Гайді.

— Не має вона бабусі.

— А дідуся має?

— І дідуся в неї теж нема.

— Бідненька ти моя Сніжечко, — промовила Гайді і ще раз ніжно притулила кізку до себе. — Ти більше не плач, добре? Я кожного дня тепер до тебе приходитиму. Ти тепер не будеш така самотня. А як чогось тобі