Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Штучне одержання мезонів стало можливим тоді, коли в розпорядженні атомістів опинилися синхрофазотрони з енергією в мільярди електровольтів.

Сюди, на глибину ста кілометрів, не могли потрапити мезони, породжені космічним промінням. Отже, прилади виявили якесь інше випромінювання. І якщо воно не космічного походження, тобто не попадає сюди ззовні, значить, джерело його сховано в надрах землі.

Дектярьов збагнув тепер, що схвилювало Валентина Макаровича.

Мезони виникали й гинули. Клацання лічильників злилося в один суцільний звук, що нагадував дзижчання дискової пилки, яка йшла по сухому дереву. Валентин Макарович роззявив рота, волосся його здибилося, очі округлились.

Що він зараз переживав?

Мезони принесли йому довгождану звістку: вся товща астеносфери пронизана надзвичайно потужним випромінюванням, про існування якого Біронт догадувався ще там, нагорі, у себе в кабінеті. Випромінювання виникало внаслідок розпаду атомних ядер, але без виділення термоядерної енергії у вигляді тепла. Саме така можливість була підказана теорією переохолодження.

Валентин Макарович радів. Йому хотілося кричати від щастя, і він, мабуть, зробив би це, якби в горлі не з'явилися спазми. Ось вони, перші факти! Гіпотеза переохолодження перестає бути гіпотезою, вона стає (і він тепер доб'ється свого) такою ж аксіомою, як і закон тяжіння. Недарма він витратив стільки часу і зніс багато горя. Істина торжествує!

Та дуже скоро запал ученого охолодила інша, неприємна думка: підземохід разом з ним, Біронтом, рухається назустріч випромінюванню, що породжує мезони. Поглинаюча здатність астеносфери безперервно падатиме. Екіпаж наражається на таку небезпеку, цілком збагнути яку не міг ще й сам Біронт.

Ясно одне: далі смерть.

Валентин Макарович похолонув, гарячково ковтнув слину й знову схилився над перемикачами. Кінчики його довгих кістлявих пальців спітніли так, що від їхнього дотику важелі перемикачів ставали липкі.

Ні, ніщо не могло зараз примусити його піти від пульта.

— Поки мене не було тут, ви не помічали появи мезонів? — запитав він Дектярьова. — Дуже важливо знати, на якій глибині з'являються ознаки випромінювання.

Микола Миколайович розвів руками.

— Ну, нічого. Нічого… — заспокоїв себе атоміст. — Повертатимемось додому, я уточню це.

Минула третя доба відтоді, як підземохід залишив поверхню землі. Сто п'ятдесят кілометрів пролягло між кораблем і сонячним світлом.

Життя на ПВ-313 входило у своєрідну колію. В певний час працювали, сідали до обіднього столу, відпочивали. Та найбільше уваги приділяли роботі, і ніхто не згадував про повернення.

Щоразу, коли страх опановував Валентина Макаровича, він заспокоював себе тим, що до джерела випромінювання дуже далеко, а всюдихід просувається повільно і променевий захист його стінок поки що цілком надійний.

Так само як Дектярьов, він намагався спати, сидячи за пультом. Але, покрутившись деякий час у кріслі, кидався навтіки, бо органічно не зносив хропіння.

Його дратувала звичка Миколи Миколайовича висловлювати свої думки вголос, але вже не так сильно, як раніше. Були хвилини, коли, захоплений спостереженнями, Біронт взагалі не помічав навколишнього і навіть забував, де він.

І все ж Біронт вважав би за краще працювати на самоті. Проте Дектярьов тепер ніби приріс до пульта. Геолог і спав тут, виявивши дивну здатність миттю засинати, якщо прилади не повідомляли про зміни в навколишньому середовищі, і так само враз прокидатися, коли щось траплялося. Це дивувало Біронта, адже сигнали приладів були беззвучні, риски пересувалися на шкалах — тільки й усього.

Таким чином, Микола Миколайович спав підряд не більше чверті години, хоча, беручи загалом, набирав за добу ніяк не менше десяти годин.

Менше за всіх спав Вадим. Причепливо оглядаючи машини і прислухаючись до їхньої роботи, він знайшов слабку ланку в конструкції підземохода. Корпус повинен мати інший профіль! Це з'ясувалося тільки тепер, на глибині двісті тридцять кілометрів. Електронна лічильна машина, одержавши понад мільйон замірів тиску в різних точках обшивки, склала й розв'язала інтегральне рівняння. У Вадимовій уяві вимальовувався новий корабель — витягнутий еліпсоїд із загостреним носом.

Вадим відчував спокійне задоволення. Він відкривав свої спостереження одієві. Удвох вони годинами прикидали, як можна перекроїти ПВ-313, а головне — як збільшити його швидкісь.

— Основне — швидкість, — повторював Вадим. — Рік тому, два-три роки тому наші підземоходи також робили півметра на секунду. Час переступити і цей бар'єр.

Не знав спочинку і Скорюпін. Передача йшла за передачею. Нагору про свої успіхи повідомляли Вадим, Дектярьов, Біронт. Коли ж не було передач, Паша мучив приймач, намагаючись піймати відповідь. Проте наземні станції мовчали.

Почалася четверта доба.

Далеке двигтіння базальту стривожило Вадима. Помітно зросла вібрація корпусу. Вадим прислухався. Інколи вмикав звуковий індикатор, намагаючись за спектром сейсмічних коливань визначити силу вибухових хвиль у гіпоцентрі. На допомогу йому приходив Дектярьов. Діставши результат розрахунку, геолог і конструктор тишком-нишком спостерігали один за одним. Надра загрожували неабияким струсом.

— Витримаємо? — запитував Микола Миколайович, киваючи на стіни кабіни.

— Так. Цілком.

— А може, теє… час і додому? — геолог понижував голос і скоса дивився на Біронта. — Чи затриматися на місці… А то, знаєте, наші спостереження просто-таки не встигають за рухом підземохода. Неможливо врахувати все, що чатує на нас у цьому пеклі.

— Будь-які явища ліпше спостерігати зблизька, — заперечував Вадим. — Ну, гаразд, ми повернемося. Хіба ви не забажаєте ще брати участь у рейсах? І хіба заспокоїтесь на глибині двісті кілометрів?

— Ой, пасую, Вадиме Сергійовичу, пасую.

Наприкінці четвертої доби вібрація корпусу порушила спокій екіпажу. Корабель стугонів, наче розворушений бджолиний вулик. Дрібно тремтіли крісла, пульт, кришки люків. Тільки випроставшись у гамаці, можна було позбутися цього неприємного відчуття.

У Біронта розболілася голова. Обхопивши її руками, він голосно стогнав, охкав, намагався вести далі спостереження і, не витримавши, рятувався втечею. Вилежавшись, поспішав назад до пульта. Тепер Валентин Макарович і не згадував про повернення, похмуро відмовчувався, коли йому натякали на це. Атоміст не хотів втрачати жодної хвилини. Вібрація