Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Атоміст із заздрістю дивився на Дектярьова. У того був спокійний вигляд. Хіба таку людину пройме вібрація?

Все частіше Міхєєв, Чураков та й сам Сурков шукали порятунку в гамаках.

— Треба припинити заглиблення, — наполягав Міхєєв.

— Ще трохи, Петре Панасовичу, — відповідав Вадим. — Треба ж нам мати уявлення про те, що таке гіпоцентри.

А сам зціплював зуби. Його дратувало тільки одне — довелося припинити дослідження. Вібрація заважала зосередитися.

Якось Скорюпіну після тривалого і стомливого блукання в морі звуків пощастило почути людський голос. На шкалі індикатора ожила блакитна лінієчка, затріпотіла змійкою, посередині виникла піка.

— Станція на прийомі! — закричав Паша.

Його оточили Міхєєв, Сурков, Чураков і Біронт, що вискочили з гамаків. Тільки Дектярьов лишився у своєму кріслі за пультом і обмежився тим, що ввімкнув репродуктор внутрішнього зв'язку.

Паша повернув перемикач. Кабіни всюдихода сповнилися ревом та гуркотом. У цьому шарварку чути було дзвін, виття вентиляторів, металічний скрегіт, крики якихось тварин. Здавалося, десь у глибині під кораблем криється світ, населений казковими велетнями, і звуки цього світу проникли в приміщення підземохода, як грізне попередження.

Резонансна настройка автоматично звільнилася від перешкод. Із репродукторів у всіх чотирьох кабінах почувся виразний голос директора наземної станції.

«… Від вас прийняли вісім повідомлень. Ви проробили велику й цінну роботу. Тим важливіше ваше якнайшвидше повернення…»

Хвилину було тихо. Блакитна змійка стомлено вирівнялася и завмерла нерухомою лінією.

— Ні, ти у мене цим не відбудешся! — засичав розгніваний Скорюпін, ліг грудьми на край пульта і люто почав крутити лімби настройки.

— От досада, — пробурчав Біронт. — Невже не можна було придумати добрий зв'язок?

Йому не відповіли. Всі стояли навколо Паші й через його плече зазирали в матовий прямокутник приладу. Приймач мовчав.

Незважаючи на вібрацію, механізми працювали, як завжди, безвідмовно. Андрій сидів у кріслі і звично позирав на прилади.

Двісті два кілометри глибини… Тиск сімдесят дві тисячі атмосфер… Температура, щоправда, підвищується не так уже й швидко. Переступивши через дві тисячі градусів, вона за четверту добу піднялася всього на сто градусів.

На екрані жовтогаряче сяйво перейшло в зелене. Світлове випромінювання зміщувалося в бік фіолетової частини спектра.

В голову лізуть непрохані думки. Вібрація заважає мислити, та думки настирливо тягнуться одна за одною.

Лена… Авжеж, вона не здогадується. І як це безглуздо: знати дівчину стільки років, але покохати її, коли вона стала дружиною твого кращого друга.

Андрієві очі бездумно спрямовані на екран. Несподівано пригадуються яблуневі садки, високий берег ріки. Потім переїзд в інше місто, куди батька призначено начальником будівництва. Знайомство з Вадимом… Завод… Лена-лаборантка…

Раптом його свідомості торкається думка: чи правильно було зв'язати свою долю з підземоходами? Ось уже чотири роки провів він у підземних рейсах, сумлінно виконуючи свої обов'язки. Та ніщо жодного разу не схвилювало його, не вразило уяву.

Андрій прийшов на підземоходи слідом за Вадимом. Він потай заздрив допитливій та поривчастій вдачі товариша, намагався в усьому наслідувати його, тягнувся за ним.

Чи правильно він зробив, присвятивши себе чужій мрії?

Ну, а якби йому довелося взяти участь у космічному рейсі, досягти поверхні Місяця, Марса чи планети чужої сонячної системи? Невже й тоді не затремтіло б серце?

В Андрієвій душі ворухнулася глуха й несвідома тривога. Вона завітала до нього вперше і чомусь саме під час такого напруженого й відповідального рейсу.

Вібрація плутає думки, від неї в скронях важкість. Андрій кидає погляд на прилади. Риски застигли нерухомо. Машині немає діла ні до того, що коїться в душі механіка, ні до тієї звукової бурі, яка наростає навколо корабля.

По щаблях Андрій дістався до кабіни відпочинку, ліг у гамак. Поруч стогне Біронт.

А Вадим, Дектярьов і Міхєєв досі обговорюють те ж саме питання: чи вертатися назад, чи рухатися далі.

— Я наполягаю на поверненні, — каже Міхєєв. — Цього вимагає головний конструктор. Ми не знаємо, що нас чекає внизу.

— Якби знали, Петре Панасовичу, — відповідає спокійний приглушений вібрацією Вадимів голос, — справді не було б сенсу не слухатися начальства. Можливо, ви маєте серйозніші доводи?

Андрій усміхається в подушку: кого захотіли вмовити — Вадима Суркова.

— Хоч би вібрація…

— Ну, гаразд. А ви уявіть собі, що вібрація захопила б нас на початку рейсу, на глибині, скажімо, кілометрів двадцять п'ять-тридцять. Ви що, теж вимагали б повернення?

Міхєєв мовчить. Він ніяк не може знайти переконливі слова.

— Я рішуче протестую, — пролунав раптом Біронтів вигук.

— От бачите, — підхоплює Міхєєв, — не можна зловживати здоров'ям людини.

— Ви не зрозуміли мене, — Валентин Макарович сідає в гамаці, скидає з голови мокрий рушник. — Зупинитися тепер — це справжній злочин. Мої дослідження тільки починаються. Навколо стільки незвичайного!

Дектярьов регоче. Вадим з повагою позирає на атоміста.

— А ти що скажеш, Андрію? Вадимове запитання застукало механіка зненацька.

— Я згоден куди завгодно, — відповів Андрій, — хоч до центра землі.

Але сказав він це без усякого ентузіазму.

Вадиму здалося, що його розбудив Ленин сміх.

Розплющивши очі, він зрозумів — сон порушила вібрація. Лениним сміхом дзвенів корпус машини. До нього прилучалося хаотичне плетиво звуків, серед яких можна було розрізнити шум морського шторму, свист вітру, гуркіт гірських обвалів, стогін, бухкання, скрегіт.

Вадим зробив спробу думати тільки про Лену. Нічого не вийшло — по корпусу шалено стукали тисячі важких молотів. Ні магніто-плазмове поле, ні подвійні стіни корпусу не захищали більше екіпаж від дикого танку базальту.

В сусідньому гамаці лежав Чураков, нижче — Міхєєв, обидва з