Читати книгу - "Два веронці, Вільям Шекспір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та не страшний мені дурний суперник.
Я спритно бевзя оплету лукавством
І покладу його зальотам край,
Аби з палацу Валентин забрався...
Вділи мені, любове, дужі крила,
Так як ума для задуму вділила!
(Виходить)
СЦЕНА 7
Верона. Кімната в господі Джулії.
Входять Джулія та Лючетта.
Джулія
Порадь мені, Лючетто, поможи!
Тебе коханням ніжним заклинаю,
Тебе - живу табличку, що на ній
Накреслено мої думки й бажання:
Навчи мене, скажи, як я могла б,
Додержавши звичаю, звідси рушить
Туди, де зараз любий мій Протей?
Лючетта
На жаль, важкий той шлях і надто довгий.
Джулія
Ретельний пілігрим не знає втоми,
Як сходжує ослаблими ногами
Він різні землі. То хіба втомлюсь я,
Коли помчу в далеку путь на крилах
Мого кохання, летючи в той край,
Де жде мене жаданий і найкращий
Протей неоціненний!
Лючетта
Чи ж не краще
Заждати, щоб вернувся він до вас?
Джулія
Ах, погляди його мені потрібні
Більш, ніж пожива! Зворушись, Лючетто,
Стражданням зголоднілої душі...
Коли б ти відала всю міць кохання,
То, мабуть, заходилася б скоріш
Вогонь розпалювать холодним снігом,
Аніж гасить вогонь жаги словами.
Лючетта
Я не збираюся гасити в вас
Вогонь жаги; я тільки намагаюсь
Погамувать його несамовитість,
Щоб він у межах розуму лишився.
Джулія
Що більше гасиш, то ясніш горить він.
Струмок, що тихо лісом протікає,
Ледь стріне перешкоду на шляху,
Враз закипає, мов несамовитий;
Коли ж ніщо йому не заважає,
Леліє тихо він по камінцях
І дзюркотить мелодію чудову.
Цілуючи очеретинку кожну,
Що хилиться до нього по дорозі;
І так, звиваючись, він тихо плине,
Й хлюпочеться безжурно, несучи
Свою прозору воду, й, шлях скінчивши,
Її вливає в грізний океан...
То не ставай же на моїм шляху,
І буду я терпляча, мов струмок,
І шлях важкий легким для мене здасться,
Аби він до коханого мого
Привів мене. Тоді я - відпочину!
Отак, пройшовши путь свою тернисту,
Раює праведна душа, коли
В Елізіум 18 нарешті попаде.
Лючетта
В якім убранні хочете ви їхать?
Джулія
Не у жіночім, щоб, бува, в дорозі
Пожадливі чоловіки не липли.
Лючетто, поможи добуть вбрання
Таке, як носить скромний паж шляхетний.
Лючетта
Але ж тоді синьйорі доведеться
Остригти коротко волосся.
Джулія
Ні;
Шовковим підв’яжу його шнурком,
А потім заплету його в дрібушки, 19
Зроблю аж двадцять вузликів упертих, 20
Як те кохання щире. Фантастична
Така покраса й юнакові личить.
Хоч би він старший був, ніж я здаюсь,
Лючетта
Якого ж крою мають буть штани?
Джулія
Та це ж однаково, якби спитати:
«Яку завширшки, пане мій шановний,
Зробити вам спідницю?» В цьому я
На тебе покладаюся, Лючетто.
Лючетта
Їх треба з буфами зробить, синьйоро.
Джулія
Покинь, Лючетто! Бо невже це гарно?
Лючетта
Штани без буфів шпильки й то не варті;
Ви ж хоч шпильки́ могли б там заховати.
Джулія
Лючетто, мила, як мене ти любиш,
Придбай мені вбрання пристойне й гарне.
А що, коли про мене пустять славу
Про те, що я сама, так легковажно,
Помандрувала в небувалу путь?
Боюсь, що це мене збезчестить...
Лючетта
Що ж,
Як боїтесь, то зоставайтесь дома.
Джулія
Ні-ні, не згодна я.
Лючетта
Тоді рушайте
І викиньте безчестя з голови.
Якщо Протея ваш приїзд потішить,-
Дарма, як хто засудить ваш від’їзд!
А втім, боюсь я, що синьйор Протей
І трішки не зрадіє вам.
Джулія
Якраз
Цього я зовсім не боюсь, Лючетто.
О, тисячі присяг, його благання,
І сліз його безмежний океан,
Його слова про вічнеє кохання,-
Усе те запорукою мені,
Що я - бажана гостя для Протея!
Лючетта
Таж річ відома: сльози і слова -
Знаряддя всіх чоловіків облудних.
Джулія
Лише низьких, задля мети низької!
Ні, люба, мій Протей з’явивсь на світ
Під зіркою правдивою, й тому
Його слова - міцні зобов’яза́ння;
Його присяги - непохитна правда;
Його кохання - чисте і безгрішне;
Від серця щирого він сльози ллє
Й такий далекий серцем від облуди,
Як і блакить небесна від землі.
Лючетта
Просіть же небо, щоб довів це він,
Коли ви з ним зустрінетесь!
Джулія
Лючетто,
Як любиш ти мене, не ображай
Протея так, під сумнів беручи
Його чесноти. Полюби його,
І цим ти й на мою любов заслужиш.
Ну, а тепер ходім мерщій до мене;
Поможеш ти мені зібрати все,
Що треба для жаданої мандрівки.
Все, що я маю, кидаю на тебе:
Моє добро, маєтності,- все, все
І навіть добру славу, а взаміну -
Лиш виряди мене в далеку путь.
Ні слова більш! Берися ж до роботи!
Баритися не маю я охоти!
Виходять.
ДІЯ ТРЕТЯ
СЦЕНА 1
Мілан. Покій у герцоговім палаці.
Входять герцог, Туріо та Протей.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Два веронці, Вільям Шекспір», після закриття браузера.