Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Марко затримав подих і занурився у воду з головою. Так краще думалося…
* * *
Отже… капітан Вільям Френсіс Форбс Семпілл. Англійський лорд. Недоторканний. Невразливий…
Військовий льотчик, представник британської військової місії у Японії, знаний фахівець своєї справи, славний англієць, що навчив японських союзників садити літаки на авіаносці із палубою… завбільшки із поштову марку.
У 1921 році Семпілл раптом почав активно лобіювати ідею британсько-японської військово-технічної співпраці. Ідея знайшла схвалення у державного і військового керівництва обох сторін, тож її автор одразу запропонував свої послуги. Взявся допомагати в організації майбутніх військово-повітряних сил Японії, навчанні персоналу на британський манір.
У Британії тому ніхто особливо не дивувався і не протистояв, бо повоєнна державна політика замирення передбачала плодити військові союзи, а не потенційних ворогів.
А Семпілл не марнував часу, неофіційно протягнувши ще одну, на перший погляд цілком вигідну для Англії оборудку. Японцям було запропоновано придбати досить велику кількість старих британських літаків для подальшого їх ліцензійного виробництва. По правді сказати, Вільям Семпілл сплавив під цей шумок японцям чимало старої британської авіатехніки, яка, однак, була у чудовому стані, хоч і часів Великої війни.
Одним із таких апаратів став двомісний навчально-тренувальний літак «Avro 504», розроблений ще у 1913 році.
Протягом 1921 року Японський флот не поскупився і закупив у Великої Британії три десятки легендарних літаків «Avro 504», двадцять із яких були в «сухопутному» виконанні версії «Avro 504К».
У експортному виконанні модель отримала індекс «Avro 504L». До того ж решта десять машин були оснащені двопоплавковими шасі «Avro 504S».
Літаки були надійні, прості в пілотуванні й ідеальні для подальшого успішного навчального процесу майбутніх японських льотчиків. До того ж поважний вік літака «Avro 504» не грав істотної ролі, а японські авіатори отримали ідеальний плацдарм для подальшого навчання і тренувань…
* * *
Повітря закінчувалося. Марко відчув, як напружилися м’язи грудної клітки — легені волали про ковток повітря. Він виринув із води. Сів, відкинувшись на зручну боковину ванни. У голові і далі речення за реченням крутилося те, що він прочитав ще у Лондоні, у наданому йому досьє на Семпілла.
* * *
Що там далі?
Командування японського флоту не вдовольнилося придбанням тридцяти британських літальних апаратів.
Щойно прибулі з Англії літаки пройшли випробування, японцями практично одразу було прийняте рішення про їх подальше ліцензійне виробництво.
Навчально-тренувальні літаки «Avro 504» виявилися настільки вдалими, що в 1928 році японці вирішили здійснити докорінну модернізацію англійської машини на військово-морському арсеналі в Йокосукі.
Та все ж добротні і надійні британські машини мали один суттєвий недолік — були оснащені важким і громіздким двигуном водяного охолодження «Benz» потужністю 130 кінських сил, що виявився надзвичайно складним в обслуговуванні. Тож коли в Англії конструктори оголосили про створення нової, вдосконаленої моделі «Avro 504N», це вдало збіглося з насущними потребами японського флоту. І Семпілл знову опинився при справі.
До того часу він уже завершив свою місію у Японії і повернувся до Британії, однак «консультування» японських колег не покинув. Отут він, зливаючи японцям секретну інформацію про нові розробки двигунів, літаків та бомб, вперше офіційно потрапив у поле зору британських спецслужб. Відтоді секції МІ-5 та МІ-6 час від часу офіційно висловлювали свої підозри у шпигунстві Семпілла на користь японців.
Однак зв’язки із королівською родиною до цього часу забезпечували йому повну недоторканність. Та й твердих доказів спецслужбам бракувало.
* * *
Марко намилив голову, розтер по волоссю пахучу піну і знову занурився у воду.
Пригадалося: у його далекому кам’янецькому дитинстві, коли був зовсім хлоп’ям, отак йому намилювала кучері мама. Піна щипала очі й потрапляла до носа, та він мужньо терпів, бо негоже козаку вередувати, а потім у здоровенній дерев’яній бочці, встеленій білим полотном, пірнав із головою і виринав. За вухом стирчав пагінець чебрецю, у волоссі заплуталася пелюстка рум’янку чи зелений листочок любистку.
Вода пахуча, настояна на подільських травах… А мама стояла вже поряд, із вишитим здоровенним рушником напоготові.
— Усе, Маркусю, вилазь, досить купатися, вода охолола! — примовляла вона.
— Тепер заплющуйте очі!
Мама приставляла до бочки ослінчик, слухняно, поки він вилазив, стуляла повіки та розгортала рушник, наче відгороджувалася від Марка, а він загортався у нього, як голубець у капустяне листя.
— Ма, а навіщо ви оте зілля у воду вкидаєте? — поцікавився якось.
Пані Ганна усміхалася, гладила біляві кучерики. Вона любила їх, бо ті кучерики робили її Марка схожим на янголят зі старої ікони. Вибирала листочки та пелюстки з його волосся.
— Рум’янок — щоб ти був вродливим, Маркусю, чебрець — щоб ріс здоровим. А любисток — щоб тебе дівчата любили.
Потім, коли із Елізабет перебралися до Парижа, вона полюбила мити йому голову, і робила це так само, як мама. Тільки уже без рум’янку, чебрецю і любистку…
Зате, поки Ліза намилювала його волосся, він тулився щокою до її великого твердого живота, що наче барабан вібрував під вологою тканиною просторої домашньої сукні.
— О-о-о! Зарухалося, зарухалося… Дитятко зарухалося! Маркусю, ти відчув?
Він розстібав кілька ґудзиків і цілував її живіт, туди, де било ніжкою чи кулачком непосидюще їхнє дитя…
Усі ці спогади, думки розхолоджували, змушували сумувати за домом, за Лізою, за Маргаритою. А поміж тим він далеко від них. Майже на краю світу. У чужому гамірному місті, назва якому Харбін.
Харбін чи новий, залюднений Вавилон…
* * *
У вісімнадцятому, рятуючись від більшовицького перевороту, нестримним потоком до Харбіна через Владивосток почали прибувати російські купці, промисловці, власники давніх дворянських родів та великих капіталів.
За ними — іноземні підприємці, банкіри, комерсанти та звісно, війська союзників.
Критична маса останніх скоро заповнила Харбін по вінця.
Спочатку прибули японці та китайці. Слідом за ними, у жовтні, — англійці та французи. За кілька тижнів — італійці. А наостанок — американці. Облаштовували тут свої командні пункти, тилові служби й окремі частини та рухалися далі, у глиб Далекого Сходу.
Такого розмаїття військових строїв, розпізнавальних знаків, погонів, головних уборів та видів зброї усіх армій світу Харбін ще не бачив.
День за днем, рік за роком той, новітній Вавилон-Харбін почав змішувати у собі народності, племена і раси. На його вулицях замайоріли різнокольорові штандарти іноземних держав, залунало різнобарв’я мов. На столиках вуличних міняйл уздовж вулиць Мостової та Новгородньої задзвеніли срібні мексиканські долари, японські ієни та китайські ляни, а для найбільш поважних клієнтів зашелестіли банкноти твердої європейської та американської валюти…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3», після закриття браузера.