Читати книгу - "#Галябезголови"

Двадцять кроків до дверей — Голгофа. Погляди колежанок важчі за каміння, яким жбурляли у Христа. Подружка Оля Корнійчук відводить очі, похапцем розчиняє перед Галею двері, та раптом пані Жадкіна гукає:

— Зачекай, Чорнобай!

Галя з надією дивиться на хазяйку: може, все то був — дурний недоречний жарт? Зараз Юлія Володимирівна підійде, посміхнеться іронічно, скаже: «А я класно розіграла тебе, Галю!» Та пані Жадкіна не посміхається! Швидко підбирає з підлоги Галину медичну книжку, тицяє їй.

— Не забувай, Чорнобай! У мене твоя розписка! Скажеш комусь хоч слово — знищу тебе раніше, ніж тебе вб’є ВІЛ! Пішла звідси!

Люди зникли. У службовій кімнаті Галя намагається якнайскорше зібрати свої речі, та їй здається — силкується зібрати докупи себе! Ватяні руки не слухаються, ледь рухаються. Із зусиллям складає до сумки і великого целофанового пакета блокноти з технологіями класичних стрижок, змінне взуття, підручники з економіки, що Тьома взяв їх для дружини в університетській бібліотеці і Галя штудіювала їх тут, коли бували віконця між клієнтками. Змахує сльози з очей, в останню чергу складає в сумку свій робочий фартух, усе поглядає на двері: ось зараз до кімнати увійдуть розгублені дівчата-колежанки, скажуть щось співчутливе і сентиментальне, засмутяться. Хай не кинуться обійматися, але, може, торкнуться плеча, побажають одужати. І скажуть: «Галю, тримайся!» Та люди зникли.

Порожнім коридором дійшла до холу: нікого. Навіть подружка Оля Корнійчук не вийшла, аби попрощатися.

— Що ж… Хай так.

Вийшла на вулицю, роззирнулася: поодинокі перехожі байдужо пробігають повз салон краси, піднімають комірці, бо — вітер. Гуляє собі, шепоче Галі у вухо: «Стояти — не вихід! Біжи!»

— Біжи! — відлунням у Галиній голові.

Не розуміла і не намагалася зрозуміти, чому на автоматі перетнула вулицю, сквер напроти «Белли», повернула у тихий, заповнений старими липами і хрущовками провулок. Зупинилася.

— Куди я йду?

Опустилася на лавку біля одного зі старих будинків, роззирнулася: а люди де? Немає?

— Не хочу бачити людей, — прошепотіла, та раптом із жахом усвідомила: то — найлегше з усього, що наразі є актуальним для неї. У мозок дятлом: ВІЛ, ВІЛ! Задихнулася, і як не намагалася тримати себе в руках, як не навіювала: все буде добре, я — сильна, впораюся, — відчула: моторошна, липка, як смола, чорна маса безжально і невідворотно починає заповнювати її, наче порожнє відро, не лишаючи ані краплі простору для хоч найменшої думки про надію. Пручалася.

— Та ні! — шепотіла. — Я зможу… Спочатку складу план. Так! Треба план. Пункт номер один: почитати в Інтернеті про ВІЛ і СНІД. Потім…

Думка урвалася, наче втопилася у чорній масі. Галя схлипнула: сльози на очі.

— Нічого не хочу, — заплакала. — І жити…

Заклякла.

Скільки так просиділа? Хтозна! Коли думки покидають людську голову, час перестає мати таке вже непересічне значення, зникає у просторі разом із самими думками. Галя не помічала поодиноких перехожих, що вони іноді з’являлися у тихому провулку; сміттєвоза, який по обіді під’їхав до сміттєвих баків, щоб забрати з них непотріб, та ніяк не міг дотягнутися металевими щупальцями до одного з них, бо поряд причаївся собі блювотно-зелений «міні-купер» — такий старезний, що навіть іржа на ньому виглядала як обнова. Комунальники недовго думали: відтягнули зелену жабку до лави, на якій скніла Галя, забрали сміття і гайда, а зелена іржава істота залишилася стояти настільки впритул біля лави, що злилася з нею і стала індустріальним тлом відчайдушного живого людського горя. Дивилася на закляклу дівчину очима-вікнами, наче цікавилася: «І довго сидітимеш?..»

— І довго сидітимеш? — повторював вітер, куйовдив довге Галине волосся.

Галя не бачила, не чула, не відчувала. Галя перестала помічати білий світ. Бездумно і спустошено втупилася очима у землю, і, здавалося, то вкрай неприємно і незрозуміло комусь наймогутнішому і всесильному у всьому білому світі. Так неприємно і незрозуміло, що той наймогутніший і всесильний образився й у свою чергу заприсягся викреслити Галю зі списку живих і вже зараз теж перестав помічати її: сидиш? Сиди, хоч охолонь! Ніхто у всьому білому світі віднині просто не побачить тебе!

Чула би Галя те збурення, здивувалася б, бо… збувалося. Оптимістичний весняний день уже котився спати, а навколо Галі наче прозорий густий ліс виріс чи мінне поле розляглося: навіть ті перехожі, шлях яких лежав повз лавку, де горювала Галя, в останню мить змінювали маршрут, оминали її.

Та Галя не бачила того. Не чула, не відчувала. І лише коли під лавкою поряд з її ногами слабко ворухнулося щось живе, торкнулося її теплим м’яким вогким тілом, наче схаменулася. Роззирнулася з подивом: уже вечір? З вікон будинків — затишне світло, та від того надворі затишно не стає: вогко, темно.

— Однаково…

Нахилилася: хто ж там під лавкою? Бачить: котисько лежить, не ворушиться. Смугастий, жовтоокий, вгодований, доглянутий, з яскраво-жовтим вибагливим ошийником на шиї.

— А ти не волоцюга, дім маєш, — прошепотіла. Простягнула руку, бо чомусь до біса сильно захотіла торкнутися чогось живого і теплого. Погладила котиська — пальці мокрі. У крові.

Наче прокинулася, і так злякалася, що геть забула про себе. Підхопилася. Присіла біля лавки, заглядає під неї.

— Що з тобою? — запитала кота, наче би міг відповісти, та на тому припинила безглуздя. Обережно обхопила тварину двома руками, витягла з-під лавки, аби краще роздивитися. Кіт мовчав: не нявкав, не скиглив по-своєму, по-котячому. Дивився на Галю застиглим, наче скляним поглядом, та Галя б заприсяглася, що — з надією.

Задихнулася, схлипнула.

— Зараз, зараз… — увімкнула ліхтарик у мобільному, на кота світить. Бачить: лапка зламана, у крові. — Он що!

І знову йому:

— Зараз, зараз!

За мить докумекала, що робити. Знайшла в сумці звичайні кулькові ручки: зійдуть за шини! До котячої лапки приклала, обмотала носовичком, зафіксувала міцно, взялася далі кота оглядати. Ніби нема більше ран.

— Ти як? — погладила кота по спині.

Кіт не рухався. Так і лежав пластом, дивився на Галю. Лиш трохи тремтів.

— Змерз чи лихоманить? Зігріти тебе? — обережно підхопила кота на руки, сіла на лаву, поклала тваринку собі на коліна, дістала з сумки робочий фартух, обгорнула ним кота, притулила до себе і тільки тепер змогла краще роздивитися жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями. На одному з кілець теліпалася металева бляха. «Мурчик» — значилося на блясі.

— Так