Читати книгу - "Ціна, Вальдемар Лисяк"

- Я знаю розкішний анекдот на цю тему! - трубним голосом заявив Кортонь. – Слухайте! Їдуть у поїзді єврей та молоденький вікарій. Сидять один навпроти одного. Раптом єврей запитує: "Якщо пан ксьондз отримає підвищення, то ким стане?"

"Можу стати настоятелем парафії", - відповідає вікарій.

"А потім?" - запитує єврей.

"Потім можу стати каноніком".

"Ну а ще пізніше?"

"Пізніше можу стати прелатом".

"А що далі?"

"Далі, якби я мав видатні заслуги, то можу стати єпископом".

"А ще вище можна?"

"Так, можна. З волі Святого Отця я міг би стати кардиналом".

"Цей ваш Святий Отець - папа римський, я правильно говорю? Це він усією вашою церквою керує, так?"

"Так, всією".

"Ага, це було б підвищення, пане ксьондз! Ну а ще вище?"

Вікарій негативно хитає головою.

"Вище вже не можна. Не можу ж я стати Господом Богом..."

А єврей на це:

"Ну чому б і ні. Одному нашому хлопчику вдалося"

Громовий регіт перебив адвокат Кржижановський:

- За Словацьким, одному з наших дістанеться Апостольська Столиця...

- Неправда, пане адвокате, - заперечив Малевич. - Юлик Ес пророкував "слов'янського папу", а не польського. Що не виключає поляка, але може бути і чех, і…

У цей момент камердинер Лукаш вкотив у зал візок із графом. Гості замовкли й підвелися, вітаючи господаря.

- Від щирого серця вітаю вас і дякую за те, що ви прибули, - сказав Тарловський. - Можеш іти, Лукаше... Сідайте, панове. Їжте, пийте. Сподіваюся, ви мені вибачите, що я приймаю вас так просто, але справа… дуже важлива… виникла несподівано, і моя куховарка не встигла приготуватися, хоча знаю, вона там готує щось гаряче, яке подадуть пізніше…

- Ну що ви, пане граф, та в теперішній час це й так... - підлизнувся Брусь.

Тарловський, зморщив брову, вказав на вільний стілець:

- Пане Бартницький… як, вирішив не приходити чи запізнюється?

- Він трохи спізниться, - пояснив доктор Хануш. - Закінчує якесь термінове діло, і попросив вибачитися від свого імені.

- Гаразд, не будемо чекати, у нас мало часу, - прийняв рішення господар. – Панове, переходжу до справи. Я запросив вас, найбільш шанованих громадян Рудника, оскільки, як вам, напевно, відомо, гестапо заарештувало десять...

- …найбільш шанованих громадян Рудника, - перебив його професор Станьчак, у голосі якого зовсім не відчувалося сарказму, але зауваження і так було саркастичним через свій зміст.

- Саме так. Але дещо тут можна зробити. Мається на увазі важке, дуже складне рішення, якого я самостійно прийняти не міг – тому запросив усіх вас. Начальник гестапо, Мюллер, зробив мені пропозицію… Я розмовляв з ним кілька годин тому. Мюллер погодився випустити чотирьох заарештованих, але за викуп.

- Чому лише чотирьох? - запитав Годлевський.

- Цього я не знаю. Очевидно, він побоюється свого начальника. Усіх же він відпустити не може, а заробити бажає, ось і вважав, що з чотирма все минеться. Але ж чотири – це більше, ніж нічого, так, панове.

- Скільки він хоче взяти? - спитав Кортонь.

- За кожного звільненого він вимагає по двадцять тисяч доларів.

Відлунням цих слів став шурхіт, що пробіг уздовж столу, переповнений здавленими пирханнями і лайками:

- Скотина!

- Сучин син!

- Гієна швабська!

- Фріц довбаний!

- Та ніколи не платили навіть половини цієї суми!

- Він спеціально стільки запитав, щоби нічого з цього не вийшло!

- Або – щоб одразу ж заробити купу грошей.

- І хто стільки зможе заплатити?

- І яка сволота! Мало того, що людей мордує, так ще й торгує ними, немов работоргівець, псякрев!

Коли перші обурення вщухли, аптекар Брусь підбив підсумок:

- Пане графе, це гігантська сума... Ніхто з нас не міг би навіть...

- Я покликав вас не для того, щоб збирати гроші, - заспокоїв його граф.

- Та з усього міста не видоїти такої суми, - сказав Клос. – Чотири рази по двадцять – це вісімдесят тисяч доларів, капітал! Вибачте, але навіть у Любліні за арештантів платять по дві, найбільше – по три тисячі.

- Але тільки не за арештанта, якого засудили до страти, пане редакторе, — поправив його Седляк.

- Але ж тут не було жодного вироку, бо й суду не було, — підвівся на своєму місці Гаврилко.

- Не смішить, святий отче! – приборкав його Седляк. – Рішення районної влади має чинність судового вироку, це адміністративне проведення вироку над заарештованими. Чи ви впали з дуба, чи тільки сьогодні народилися? Усі, яких заарештував Мюллер, мають вирок влади, і порятунок таких засуджених у грошах коштує набагато більше, ніж три тисячі зелених.

- Ну так, рази в два, - втрутився журналіст. - Нехай, в три. Але ж не двадцять тисяч?!

- Панове, панове! - Адвокат Кржижановський підняв руку, заспокоюючи тих, хто сперечається і даючи знати, що сам хоче взяти слово. - Ви дивуєтесь, панове? А тут немає нічого дивного, питання зовсім ясне. Боші отримують по дупі на всіх фронтах: на сході, на заході, на півдні – коротше, всюди. У Любліні незабаром правитимуть росіяни. Мюллер розуміє, скільки йому залишилося часу на те, щоб зібрати військовий добуток, ось він і піднімає ціни. Це просто закон ринку, що йде до свого краху.

- Панове, - сказав граф. - Мюллер дав мені всього кілька годин на те, щоб прийняти рішення.

- Але, може, вдасться цю жахливу суму якось зменшити. Треба торгуватися, пане графе, - запропонував Брусь.

- Мюллер не стане з нами торгуватися. Ми можемо лише прийняти його пропозицію чи відкинути її. Часу в нас – до ранку.

- Часу у нас – до смерті, і навіть більше! - пирхнув Клос. – Тільки ми таку суму не зібрали б і на тому світі.

- Панове, я дам усю суму.

Декларація господаря набула форми остовпіння, виміряного силою поглядів, що впали на його обличчя.

- Я викуплю всіх чотирьох, - вів далі граф. – За умови, що серед викуплених буде мій син.

- Ну, це очевидно, пане граф! Ви платите, ви і ухвалюєте рішення! – промовив вердикт Кортонь, а кілька інших кивнуло, підтверджуючи таку думку.

- Ні, це зовсім не очевидно, панове, бо я хотів, щоб ми ухвалили спільне рішення. Тим не менш, я не приховую: якщо мій син не опиниться серед чотирьох обраних – моя фінансова пропозиція