Читати книгу - "Авантюра XL"

коли мене пройняло:

мрія, в яку я навіть не дуже вірив, здійснилася!

я ж тут!

Viva México cabrones![20]

5

(зі щоденника)

Перші практичні уроки іспанської:

Soy de Ucrania… no, no Australia! Ucrania. Europa oriental, sabes?

Si, si, es cerca de Rusia… pero no, no, no! — no es Rusia, es un país independiente[21].

ми пройшли запилюженою гарячою дорогою кілометрів п’ять або десять,

але ніхто не зупинявся.

Сімон теоретично погодився з моїм концептом:

ліпше йти, ніж стояти з задертим пальцем.

з одного боку, психологічно легше, хай фізично важче —

хоч поволі, та все ж просуваєшся;

з іншого — водії можуть зупинитися

хоч би просто від зачудування: що за два чма таких повзуть?

нарешті ми не витримали й на останній заправці перед напівпустелею

почали просити підвезти. усі відмовлялись.

аж ось один дядько погодився, але за певну суму.

переговори, звісно, вів Сімон.

сторгувалися за двісті песо, зате аж до Поса-Рики,

що на Веракрущині. це був перший

і останній раз,

коли ми платили значну, не символічну суму за підвіз

(крім Куби, там тема окрема).

по черзі один із нас їхав у кабіні, а другий — у кузові пікапа.

у кузові краще. лежиш такий просто неба.

віє вітер. темнішає.

коли минали дорожній знак «Тропік рака»,

на мить згадався Генрі Міллер.

а потім під зорями! дивишся в них

і швидко рухаєшся на південь.

у кабіні ж дядько вчив мене іспанської.

— дивись! як називається тварина?

— ?..

— віслюк!

саме так я й почувався.

зате вже під кінець дня вперше цілком зрозумів

простий діалог. Сімон:

— ну як його іспанська?

— та шо.

— Пабло Неруда, ге?

— ага. майже.

дядько скинув нас під Поса-Рикою посеред ночі.

ми розклали намета в кущах, а що було душно,

Сімон запропонував залишити рюкзаки

зовні, під протидощовим тентом,

щоб нам було більше місця й повітря.

— ти певен?

— та тут нікого нема.

— ну, чорт із ним.

на ранок мого рюкзака не було.

може, це якось хворобливо,

але я відчув лише полегшення.

залишився одяг, у якому я спав (штани й футболка),

спальник і, на щастя, документи, які я таки поклав під голову.

фсьо.

а решта не гребе.

зате як легко було йти! лише спальник і Сімонова гітара.

і нічого більше не потрібно аж нагально, як виявилося.

ми посміялися, що незабаром у Мексиці з’явиться англомовний марксист.

reader[22] Маркса вкрали разом з усім — та й добре,

бо ще, не приведи Б-же, і я став би політичним марксистом.

через рік я таки взяв ту саму книжку в бібліотеці Iron Rail,

але тоді вже було можна, бо вже визначився

з власними політичними поглядами. а от у плані економіки

Маркс рулить. ну, наскільки я, ламер, можу судити.

у Веракрусі спека інакша — не суха, а тропічна.

пітніти було навіть якось аж приємно.

рослинність — буя!

незабаром зупинилися дві сестри-мексиканки, років по тридцять п’ять,

на дорогій машині.

Сімон, гигикаючи, переклав, що одна з них

повелася на моє волосся,

бо, мовляв, колись вона

підібрала «ґабачо»[23], шведа,

відвезла додому, пригріла, відмила,

і вони три тижні займалися коханням.

а тепер цілу дорогу дивилася на мене

блискучими вологими очима

і щебетала, щебетала, щебетала…

ми проїздили повз річку,

і вона щось сказала, я не зрозумів,

але ввічливо усміхнувся й відповів «sí»[24].

— sí? — здивувалася вона, і, перш ніж я роздуплився,

ми з’їхали з дороги й посунули в джунглі.

проїхали з кілометр, вилізли на березі річечки,

сестри роздяглися до білизни,

і ми полізли купатися вчотирьох.

індіанки прали одяг і з цікавістю дивилися на нас,

і мені було перед ними трохи соромно.

турист, відчужений від місцевих

із їхнім справжнім життям.

якщо личко в сестрички було нічого,

то тіло, на жаль, почало здавати.

точніше, роздаватися.

зате трусики — стрінґи!

— поцілуночок, поцілуночок. un besito! — вимагала вона.

ну, я чмокнув у щоку.

— ні, не сюди. — і водить себе пальчиком по губах.

словом, тойво. довелося себе проституювати за «підвезу».

класика жанру.

чи поцілунок не рахується?

за спільну ж справу!

а Сімон, гад, іще довго з мене стібався.

далі сестрички розповіли, що в них своє ранчо,

запросили, сказали, що навчать нас їздити верхи.

хм, думаю: а я б уже й поїздив верхи —

чому б ні, якщо є така нагода?

ми з Сімоном порадились англійською й погодилися.

їхали через величні гори Сьєрра-Мадре,

вона показувала в бік особливо видовищного

урвища чи вершини:

— дивися, мі амор[25], дивися!

на перевалі зупинилися купити попоїсти.

було холодно, ми були в хмарі,

але те, що було видно,

було аж надреальним, надвипуклим,

із насиченими кольорами — темно-зеленим та коричневим.

дівчинка, що продавала фрукти й горіхи,

бідна-бідна індіанка років п’ятнадцяти,

кілька секунд дивилася мені у вічі аж так…

і її погляд був такий світлий, чистий,

на відміну від наших сестер.

і я відчув пронизливу любов

до цієї країни.

а потім, на під’їзді до Пуебли,

сестри стали діловими, неговіркими,

сухо запитали, в якій точці нас висадити,

«моя» знову чмокнула мене:

«бувай, мі амор». — і машина поїхала.

— а як же ранчо? — сумно вслід кинув Сімон.

my name is Sancho,

I work on a rancho,

I earn two pesos a day.

I met Rosita,

she gave me her cosita

and took my two pesos away[26].

це був наш перший урок на тему:

«Латинська Америка — дєло тонкоє».

особливо там, де йдеться про плани.

останній відрізок — Пуебла—Мехіко —

від утоми вирішили здолати банальним автобусом.

усе одно ночіло.

Сімон заснув на підлозі терміналу,

я, щоб не проспати, бдів, даруйте, до ранку —

зубрив іспанські слова.

а з автобуса вперше побачив закохану пару —

Попокатепетль та Істаксіуатль —

із вершинами, вкритими рожевим снігом у світанковому світлі.

як і не раз у майбутньому, Сімон уже знав,

де ми можемо переночувати. його колишня однокурсниця

вчилася на магістерці в Мехіко й була до нас дуже добра.

до речі, красивуща!.. але жоден із нас їй не подобався,

та й, крім того, у неї за сімома морями хтось був.

словом, думали ми з Сімоном, гадали,

чи Аліса з Момо вже взяли автобус із Г’юстона до Мехіко.

але не вгадали.

вдома в тієї однокурсниці

на нас чекала тільки Момо.

Аліса вирішила нікуди не їхати.

от вам і групова динаміка, блін.

офіційним приводом були певні бюрократично-сімейні обставини,

хоча, знаючи їх, ми всі розуміли, що причини інші.

про деякі ми з Сімоном поговорили, деякі я бачив сам,

але вони мене не стосуються, щоб ними з кимсь ділитися —

проте не в останню чергу, мабуть, в Аліси вже не було сил

відігравати роль буфера

між мною та Сімоном з одного боку та Момо — з іншого.

Аліса не забула передати мені свою книжку

з іспанської граматики.

вона одна з найкращих людей, яких я зустрічав за ціле життя.

і ще. наш уже колишній скарбник, Аліса,

спільно зароблені — нею також — в Орлеані гроші

в повному обсязі перевела зі свого рахунку на рахунок Сімона.

ми щиро намагалися

бути з Момо привітнішими, дружнішими.

особисто мені вона справді багато в чому подобалась.

у неї багато чого можна навчитися. розумна, начитана,