Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Якогось вечора Альберт сором’язливо — він боявся здатися смішним — постукав у двері спальні Нелл і вручив їй світлину футбольної команди, зроблену минулого року, коли вони ледь не виграли кубок.

— І таки виграли б, якби Френк Кук, мудак тупий — вибач, вибач — не пропустив удару. Джек Кіч дав йому прекрасний пас, гол був у нас у кишені, — Альберт здивовано струснув головою, мовби й за рік не встиг із цим змиритися.

Нелл спитала:

— Хто з них Френк?

Альберт назвав їй імена всіх гравців, різко спинився, дійшовши до Персі, і нарешті сказав:

— Це страшно, коли смерть забирає молодих.

Він почув це від когось на похороні, а не сам вигадав, бо Альберт, можна сказати, не вірив у смерть. Мертві кудись ішли, але врешті мусили повернутися, просто тим часом чекали у тьмяній кімнаті за невидимими дверима, а його мама, яка майже напевно стала янголом, подавала їм чай. Альберт не міг згадати, як виглядала мама, хай би як мружився і старався. Але все одно скучав, хоча йому вже й було під тридцять. Якогось дня вони всі — Аліса, Ада, Персі, пойнтер, який був у нього в дитинстві, але потрапив під віз — вискочать зі своєї почекальні й налякають Альберта.

— Ну, добраніч, Неллі, — нарешті сказав він, бо з того, як вона дивилася на фотографію, зрозумів: сестра вірить, що мертві пішли назавжди, ніде вони не ховаються.

Нелл дивно було бачити Персі на фотографії, адже в житті він відрізнявся від навколишніх, а на папері в нього такі самі розмиті, злегка змазані риси, як і в решти команди. Нелл подякувала Альбертові, але той уже вийшов. Френк Кук, що стояв посередині заднього ряду, був нічим не прикметний, а ось Джек Кіч цілком упізнаваний — це він присів попереду із м’ячем. Вона знала, що Джек із Альбертом приятелюють, але зрозуміла, що це Джек Кіч поміг підняти маму Персі Сіврайта, коли та зомліла над могилою, допіру вернувшись якогось вечора й побачивши їх на задньому дворі.

Був тільки травень, але сонце на задньому дворі на Ловтер-стрит все одно припікало, і Нелл на мить завмерла на порозі, тішачись теплу.

— Ось і ти, Нелл, — сказав Альберт, ніби вони тільки на неї й чекали. — А завари-но нам чаю, Джек лавочку лагодить.

Джек Кіч відірвався від спроб витягнути з дошки цвяха й усміхнувся їй:

— Буду дуже вдячний, Нелл.

Нелл усміхнулася йому у відповідь, зайшла в дім, не сказавши ні слова, і наповнила чайник.

Вона поставила чайник на плиту, а тоді підійшла до кам’яної раковини під вікном, склала руки на краю і виглянула у вікно на Альберта і Джека Кіча. Чекаючи, доки чайник закипить, вона ворушила пальцями ніг у черевиках і прислухалася до того, як здіймаються із кожним вдихом її ребра, а коли приклала тильну сторону долонь до щік, то відчула, що ті аж пашіють.

Стара дерев’яна лавочка стояла на задньому дворі, відколи вони в’їхали в дім. Від спинки відламалося кілька дощечок, а одне бильце розхиталося. Ставши на коліна на кам’яних плитах, Джек Кіч пиляв нову дошку короткою пилою, і крізь прочинені двері до Нелл долинав запах смоли. На чоло Джеку спадало пасмо густого темного волосся.

Розсміяний Альберт нависав над ним. Альберт завжди сміявся. Його янгольські біляві кучерики з віком не потемніли, а по-дитячому блакитні очі під золотими віями видавалися завеликими, ніби він так і не виріс. Складно було уявити, як він із хлопчика перетвориться на старого, не кажучи вже про всі роки між цими точками.

За Альбертом завжди увивалася ціла юрма дівчат, але він так нікого й не обрав. Їхній брат Том одружився й з’їхав із дому, а Альберт казав, що ніколи не одружиться, хоча і Лілліан, і Нелл зійшлися на тому, що він меле дурниці, адже всім ясно, що з нього вийде прекрасний чоловік — якби він не був їхнім братом, то вони і самі за нього вийшли б.

Починало скидатися на те, що вони так і звікують вік разом. Ані Нелл, ані Лілліан не вдавалося захомутати чоловіка, у обох заручини зірвалися — у Нелл через смерть, а в Лілліан через зраду. Рейчел колись урешті помре й лишить їх у спокої.

— Якби ж то... — примовляла Лілліан, заплітаючи на ніч косу в кімнаті Нелл, а Нелл, притискаючись щокою до подушки, уже вкотре питала себе, за які такі гріхи смерть забрала їхню матір, а доля підкинула їм Рейчел.

Нелл плюснула в заварювальний чайник окропу, гаразд прополоскала й вихлюпнула в умивальник. Джек Кіч скинув підтяжки, так що вони звисали з пояса, і закасав рукави білої сорочки — було видно, як на руках виграють м’язи, коли він пиляє дошку. Його шкіра була кольору волоського горіха — така засмага буває в тих, хто працює просто неба. Альберт завмер над ним, як янгол-охоронець. Нелл спостерігала за ними, притиснувши чайник до грудей, і мріяла, щоб ця мить не закінчувалася ніколи.

Коли вона винесла на таці чайник і тарілочку з хлібом і маслом, Джек саме робив олівцем позначки на дошці. Зібравшись на силі, Нелл сором’язливо сказала:

— Спасибі тобі, що ремонтуєш лавочку.

Він знову підвів погляд і усміхнувся:

— Будь ласка, Нелл.

А тоді виструнчився на мить і, розтираючи поперек, сказав:

— А гарний у вас двір.

І Альберт, і Нелл стрепенулися: вони ніколи не думали, що двір на Ловтер-стрит «гарний», і тільки після Джекових слів зауважили, як там сонячно. Як це вони прожили там п’ять років, не помічаючи, як стіною навколо задніх дверей в’ється рожевий клематис?

— Джек у нас тесля, — із захватом сказав Альберт (хоча сам був машиністом потяга, і Нелл із Лілліан вважали, що це — прекрасне ремесло).

Джек знову опустився на коліна, щоб забити цвях. Нелл набралася сміливості й майже цілу хвилину за ним спостерігала — не могла думати ні про що, крім його високих вилиць, гострих, як стулки мушлі.

Джек налив собі чаю, допіру коли закінчив із лавочкою, і чай за той час устиг вихолонути. Нелл