Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

Наблизившись, змогла роздивитися розслаблено сидячого прямо на землі, спираючись спиною на дерево старого козака. Довгий оселедець спускався за вухо, пишні вуса, та золотий зуб, що ледве визирав з-під відкритого в легкій усмішці рота. Біля старця лежала дорожня сумка, а в його руках лежала бандура.

– Дівчино... – розкривши мерехтливі очі прошепотів старий, звертаючись до мене. Вмить на його обличчя впала тінь, брови насупилися, плечі напружилися… – наближається біда… смердюча ящірка Дніпр каламутити… – на його обличчі читалася не прикрита тривога – смерть навколо неї крутить… дитина пекла, дідька донька, допомагає їй, за душу кольору пролитої крові, і меч, у яком закутий воїн... йде за нею по п'ятах лихо... не довго ще тут ще буде тихо...– як зачарований, продовжував він – Прийми бою, за життя ти не хвилюйся... краще про Запоріжжя потурбуйся...

Не зрозумілі спогади з болем намагалися вибратися із глибин забуття… але марно. Я ледве розрізняла слова старого, намагаючись зрозуміти, про що він каже мені.

– Як не зможеш ящірку перемогти… весь світ зазнає втрати… А як здобудеш перемогу, то втратиш усю свою тривогу… Знайдеш втрачене колись… але дивись, не забарись…

І тут ніби блискавка пройшла крізь моє тіло.

І… я прийшла до тями… і виявила що все ще сижу в кабінеті Ради… Ні зірок… ні Дніпра… ні лісу… ні бандуриста…

«Ящірка смердюча»… – замислилась я. Що це все означає?

– Хм? – зазирнув у кабінет здивований Дмитро, коли я, невидяче дивлячись у вікно, крутила між пальців дерев'яні, вичерчені рунами намистини на своєму зап’ятку.

Взагалі це був захисний амулет на шию, та останнім часом я носила цю прикрасу на зап'ясті, одного разу мало не повісившись на ньому при тренуванні. Не зря в дитинстві нам таке забороняли одягати в бій.  

Хлопець же, тим часом, насупивши брови вже й не знаю скільки стояв перед довгим столом, допитливо і водночас вичікувально дивлячись на мене.

– Щось не так? – уточнила я після хвилини обтяжливого мовчання.

Волхв, зітхнувши, сів на проти і вже по-іншому глянувши відповів:

– Соломіє!.. – трохи насупив брови він – ну ж не можна весь час працювати!

– Я… не доробила звіти – з жалем поглянула на завалений паперам стіл.

– І ніколи не доробиш – подібно до самовдоволеного кота розплився в посмішці Дмитро, від чого його обличчя стало ще більш привабливим – підемо хоча б кістки розімнемо – без сорому схопив він мене за передпліччя, і, висмикнувши зі столу, потягнув... На полігон.