Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

Розбійник засміявся.

— Лото! Він усе прекрасно знає. Не хвилюйся. Він зробить усе, що накаже Шаркі. Бо, якщо начальство завдає клопоту, його можна змінити, хіба ні? А якщо мізерний народ пхатиметься туди, куди не слід, то ми зможемо вберегти його від бешкетів. Допетрав?

— Так, допетрав, — відповів Фродо. — Все, крім одного. Мені здається, що ви тут відстали від часу та від новин. Відколи ви пішли з півдня, багато змінилося. Ваша пора і пора інших злочинців закінчилася. Темна Вежа впала, в Ґондорі тепер є Король. Ісенґард зруйновано, а твій дорогоцінний господар старцює тепер у нетрях. Я зустрів його дорогою. Тепер Зеленшляхом їздитимуть королівські посланці, а не посіпаки з Ісенґарда.

Чоловік вирячився на нього і зареготав.

— Старцює у нетрях! — передражнив він. — Ой, та невже? Дзявкай, дзявкай, мій маленький крикливий пустодзвоне! Але твоє гавкотіння не вижене мене з цієї ласої маленької країни, де ви й так надто довго жирували. А, — він клацнув пальцями перед носом у Фродо, — королівські посланці! Так я їх! Коли побачу бодай одного, то, може, і зверну на нього увагу.

Піпінові цього було вже занадто. Думки його полинули назад, до Кормалленської луки, а тут якийсь косоокий негідник називає Персненосця «маленьким крикливим пустодзвоном»! Тож Піпін скинув плаща, і меч його засяяв, вихопившись із піхов, а срібно-чорний стрій Ґондору замерехтів, коли гобіт рушив уперед.

— Я посланець Короля, — мовив він. — Ти розмовляєш із другом Короля, вельми славним у всіх західних землях. Ти розбійник і дурень. Стань навколішки на дорозі й проси прощення, або ж я проштрикну тебе цим убивцею троля!

Меч виблискував у промінні спадного сонця. А Мері та Сем і собі вихопили мечі та під’їхали вперед, аби підтримати Піпіна. Проте Фродо навіть не поворухнувся. Та розбійники відступили. Залякувати селян у Брі, тримати в покорі збентежених гобітів — така була їхня робота. А безстрашні гобіти з блискучими мечами та рішучими обличчями стали для них неабияким сюрпризом. До того ж у голосах цих новоприбулих дзвеніли нотки, яких вони ніколи раніше не чули. Розбійники аж похололи від страху.

— Геть! — наказав їм Мері. — Бо якщо ви ще раз потривожите це село, то дуже пошкодуєте.

Троє гобітів наступали далі, тож розбійники розвернулись і кинулися навтьоки, помчавши вгору Дорогою до Гобітова: але, біжачи, вони сурмили в ріжки.

— Ну, ми повернулися майже вчасно, — зауважив Мері.

— Ага, майже вчасно. Проте запізно принаймні для того, щоб урятувати Лото, — сказав Фродо. — Жалюгідний дурень, однак мені його шкода.

— Урятувати Лото? Це ще як? — перепитав Піпін.

— Можливо, ти хотів сказати: знищити його?

— Здається, Піпіне, ти не цілком розумієш, що саме тут відбувається, — сказав Фродо. — Лото ніколи не хотів, аби все сталося так, як сталося. Він був нещасним дурнем і нарешті втрапив у власну пастку. Розбійники взяли гору, вони грабують, відбирають і залякують, керують усім, як їм заманеться, чи нищать усе, прикриваючись його ім’ям. Або вже і не прикриваючись. Гадаю, він тепер у Торбиному Куті ніхто інший, як в’язень, і дуже наляканий. Ми таки мусимо спробувати врятувати його.

— Щось я геть заплутався! — відказав Піпін. — Це — найменш очікуване з усіх можливих завершень нашої подорожі: я змушений битися з грабіжниками-напіворками в самому серці Ширу, щоб урятувати Лото Прищика!

— Битися? — перепитав Фродо. — Що ж, гадаю, може дійти і до цього. Та запам’ятай: тут не повинно скоїтися гобітовбивство, навіть якщо йдеться про гобітів, котрі переметнулися на чужий бік. Тобто по-справжньому переметнулись, а не просто слухаються наказів розбійників, боячись їх. Жоден гобіт у Ширі ніколи не вбив іншого навмисно, тож цього не буде і зараз. Краще взагалі нікого не вбивати, якщо нам пощастить. Стримуйте свої пориви та руки до останнього можливого моменту!

— Якщо цих розбійників багато, — сказав Мері, — то бійка, безперечно, буде. Ти не врятуєш Лото чи Шир тільки своїм приголомшеним сумним виглядом, любий мій Фродо.

— Ні, — додав Піпін, — удруге ми вже їх так легко не налякаємо. Цих ми захопили зненацька. Та, коли вони зберуться разом і їх побільшає, вони стануть значно сміливіші. Нам треба подумати про сховок на цю ніч. Зрештою, нас лише четверо, хоча ми й озброєні.

— У мене є ідея, — озвався Сем. — Ходімо до старого Тома Домосела на Південній Вулиці! Він завжди був хоробрим гобітом. І в нього є багато хлопчисьок, із котрими я приятелював.

— Ні! — відказав Мері. — Нічого думати про сховок на ніч. Саме це наш народ і робив, і саме це до вподоби цим розбійникам. Тоді вони просто наскочать, зібравшись на силі, затиснуть нас у куток і схоплять або викурять звідси. Ні, ми повинні діяти негайно.

— Діяти? Як? — запитав Піпін.

— Підняти Шир! — відповів Мері. — Зараз! Збудити цілий народ! Вони ненавидять усе це, ти ж бачиш: усі, крім хіба одного-двох негідників і жменьки дурнів, котрі хочуть бути важливими, проте геть не розуміють, що тут відбувається насправді. Ширським мешканцям так довго жилося затишно, що вони просто не знають, що робити. Потрібен лише сірник — і всі вони як один запалають. Служакам Боса про це відомо. Вони спробують розчавити нас і заглушити наш голос. У нас обмаль часу... Семе, можеш збігати до Домоселової садиби, якщо хочеш. Він головний у цій окрузі й найхоробріший. Ну ж бо! Я збираюся засурмити в роганський ріжок — нехай усі послухають музику, якої ніколи не чули раніше.

Вони поїхали назад до центру села. Там Сем повернув і помчав учвал вулицею, що вела на південь до Домоселів. Але не встиг він далеко від’їхати, як почув несподівано дзвінкий клич ріжка, що зірвався у небо. Клич той відлунив од далеких пагорба та полів і був такий переконливий, що Сем мало сам не розвернувся і не кинувся назад. А його поні став дибки і заіржав.

— Уперед, друже, вперед! — гукнув Сем. — Невдовзі ми повернемося.

Потім він почув, що Мері змінив тон сигналу, й угору вже полинув ріжковий клич Цапокраю, від якого забриніло повітря:

Вставайте! Вставайте! Страх, вороги,